Глава 41: День 18. Ремонт

Дванадцята година дня. Дванадцять годин до критичного рівня кисню.

Вони працювали разом, вперше за останні дні, працювали як справжня команда. Данило координував, Тензін готував інструменти, Марта перевіряла медичні запаси на випадок надзвичайної ситуації, Айлін надсилала повідомлення на Землю.

Для ЦКУ:

«Станція "Омега" ініціює критичний ремонт системи життєзабезпечення. Енергопередача буде припинена на 10-12 годин, починаючи о 14:00 за станційним часом.

Зони, що будуть вимкнені, в додатку. Рекомендуємо негайну евакуацію вразливих груп: літні, діти до 5 років, хронічно хворі.

Очікуваний час відновлення: о 02:00.

Приносимо вибачення за незручності. Це необхідно для продовження місії.

Екіпаж "Омеги"»

Айлін натиснула «Відправити» і відчула, як щось важке опускається на її плечі. Вони щойно підписали смертний вирок невідомій кількості людей. Але вони також дали шанс мільйонам інших.

«Немає правильного вибору», — подумала вона. «Тільки той, з яким ми можемо жити».

О 13:45 вони зібралися в модулі управління. П'ятнадцять хвилин до вимкнення.

Данило стояв біля панелі, його рука над червоною кнопкою — не буквальною, але символічною. Команда, що припинить енергопередачу.

Він подивився на інших.

— Після того, як я натисну, у нас буде десять годин. Максимум дванадцять. Ми маємо встигнути. Якщо не встигнемо...

— Встигнемо, — сказала Марта твердо. — Разом.

Тензін кивнув.

— Я перевірив всі системи тричі. Інструменти готові. План чіткий. Ми справимося.

Айлін додала:

— А якщо щось піде не так — у нас є одне одне. І це найважливіше.

Данило подивився на годинник. 13:58. Дві хвилини.

На екрані показувалися зони, що отримували енергію зараз. Варшава. Бухарест. Стамбул. Київ. Десятки інших міст. Мільйони людей.

За дві хвилини всі вони втратять тепло.

Данило відчув, як руки тремтять.

Марта підійшла, поклала свою руку на його.

— Разом, — сказала вона.

Тензін поклав свою руку зверху.

— Разом.

Айлін доповнила.

— Разом.

Годинник показував 14:00.

Данило натиснув кнопку.

Екран став червоним. Сигнал пролунав — не голосний, просто тихий біп, що означав: енергопередача припинена.

На карті Землі всі активні зони почали блідніти, переходячи з зеленого на жовте, потім на червоне. Одна за одною. Варшава. Бухарест. Стамбул. Київ.

Данило дивився, як його місто стає червоним, і думав про Олену, про Мішу, про те, що зараз їхня квартира знову стане холодною. Але цього разу він попередив. Цього разу вони знали. Цього разу це не була крадіжка — це була необхідність.

Але від цього не ставало легше.

Коли остання зона вимкнулася, екран показав статистику:

Енергопередача: 0% Активні зони: 0 Люди без енергії: 987 643

Майже мільйон. Данило відчув, як щось стискається в грудях.

Марта тихо сказала:

— Майже мільйон. Ми щойно залишили майже мільйон людей без тепла.

— Щоб врятувати десятки мільйонів, — додав Тензін. — Може, це й не правильно. Але необхідно.

Айлін підійшла до екрану, торкнулася його, наче могла торкнутися тих людей внизу.

— Вибачте, — прошепотіла вона. — Вибачте нас.

Данило і Тензін пішли до технічного відсіку, де знаходилася система рециркуляції повітря. Марта залишилася в медичному модулі, готова надати допомогу, якщо щось піде не так. Айлін — в модулі управління, моніторити всі системи.

Данило відкрив головну панель, оголивши складну мережу труб, фільтрів, датчиків. Все було покрите тонким шаром пилу та інею — станція мерзла зсередини.

— Починаємо з фільтра A-7, — сказав Данило, беручи інструменти. — Він вийшов із ладу повністю. Треба замінити.

Тензін передав йому запасний фільтр — останній, що у них був. Якщо цей теж вийде з ладу, у них не буде резерву.

Данило працював обережно, методично. Руки тремтіли не тільки від холоду, але й від напруги. Один неправильний рух, одна помилка — і вони втратять ще більше часу. А часу не було.

— Як там? — запитав Тензін, тримаючи ліхтар.

— Гірше, ніж я думав, — відповів Данило, дивлячись на пошкоджені з'єднання. — Система корродувала. Треба замінити не тільки фільтр, але й частину труб.

— Скільки часу?

— Додаткові дві години. Мінімум.

Тензін стиснув губи.

— Тоді в нас буде дванадцять годин, а не десять. Ледь встигнемо.

— Я знаю, — сказав Данило, продовжуючи працювати. — Але вибору немає.

Години плинули. Данило і Тензін працювали без перерви, їхні руки чорні від бруду, обличчя мокрі від поту, попри холод. Марта періодично приносила їм воду, енергетичні батончики, стежила, щоб вони не виснажилися повністю.

Айлін сиділа в модулі управління, дивилася на таймер. Кожна година, що минала, була годиною без тепла для майже мільйона людей. Вона отримувала повідомлення від ЦКУ:

19:00 — Евакуація вразливих груп триває. Деякі регіони повідомляють про труднощі.

21:00 — Температура в більшості зон впала нижче +5°C. Перші повідомлення про переохолодження.

23:00 — Зареєстровано перші смерті. Точна кількість уточнюється.

Кожне повідомлення було як удар. Айлін читала їх, записувала в журнал, але не передавала Данилу і Тензіну. Вони мали зосередитися на роботі, а не на наслідках.

Але вона знала. І це роз'їдало її зсередини.

О півночі вона не витримала, пішла до технічного відсіку.

Данило лежав під панеллю, його руки працювали швидко, але він виглядав виснаженим. Тензін сидів поруч, тримав інструменти, його очі закривалися від втоми.

— Як справи? — запитала Айлін.

— Майже закінчили, — відповів Данило, не виходячи з-під панелі. — Ще одна година. Може, дві.

— У нас є дві години, — сказала Айлін, дивлячись на свій годинник. — Критичний рівень о 02:00.