Глава 40 : День 17. Нічна розмова

Двадцять чотири години до критичного рівня кисню.

Данило лежав у своїй каюті, дивлячись у стелю, рахуючи години. Двадцять чотири. Потім двадцять три. Потім двадцять дві. Кожна година, що минала, була годиною ближче до смерті.

Він думав про голосування. 2-1-1. Недостатньо. Марта проти. Айлін не змогла вибрати. Він не засуджував їх. Він розумів. Але розуміння не змінювало реальності.

Він думав про слова Марти: «Ти борешся за себе, чи за нас?»

Вона мала рацію. Частково. Він хотів жити. Хотів повернутися до Олени, до Міші. Хотів тримати сина, чути його сміх, відчувати тепло дому. Він не був мучеником. Він не хотів вмирати на орбіті, далеко від усього, що любив.

Але він також знав: якщо вони помруть, мільйони людей залишаться без допомоги. І серед них — його родина.

Тож його вибір був егоїстичним? Чи альтруїстичним? Він вже не розумів різницю.

О третій годині ночі він здався спробам заснути, встав, одягся і пішов до модуля управління. Може, робота відволіче. Може, цифри дадуть відповіді, які люди не можуть дати.

Коли він увійшов, то побачив, що не один.

Тензін сидів перед екраном, дивився на Землю, що повільно оберталася внизу.

Данило зупинився в дверях, не знаючи, чи зайти. Вони з Тензіном рідко розмовляли наодинці. Зазвичай був хтось ще — Марта чи Айлін — хтось заповнював тишу.

Але Тензін обернувся, побачив його і кивнув.

— Не можеш спати? — запитав він тихо.

— Ні, — відповів Данило, заходячи. — Ти теж?

— Я взагалі майже не сплю останні дні, — сказав Тензін просто. — Сон вимагає спокою. А спокою немає.

Данило сів на стілець поруч, не занадто близько, залишаючи простір. Вони сиділи в тиші кілька хвилин, дивлячись на екран.

Нарешті Данило заговорив:

— Тензіне, те, що ти сказав сьогодні... ну, що ми програли. Ти справді так думаєш?

Тензін не відповів одразу. Він дивився на Землю, де мільярди людей спали, жили, помирали, не знаючи про чотирьох людей на орбіті, що вирішували їхні долі.

— Так, — сказав він нарешті. — Я думаю, що ми програли з самого початку. Але не так, як ти подумав.

Він обернувся до Данила.

— Ми програли не тому, що ми погані. Не тому, що ми слабкі. Ми програли, бо ситуація безвихідна. Як би ми не діяли, хтось постраждає. Це не наш провал. Це провал світу, що поставив нас у таке становище.

Данило кивнув повільно.

— Але ми все одно маємо діяти. Навіть якщо програємо.

— Так, — погодився Тензін. — Бо якщо не діємо,буде ще гірше.

Вони знову замовкли. Потім Данило тихо запитав:

— Ти голосував за ремонт. Чому? Ти ж сказав, що все марно.

Тензін усміхнувся сумно.

— Моя сестра перед смертю сказала: «Обіцяй, що житимеш». Я обіцяв. І якщо я здамся зараз, я зламаю цю обіцянку. Знову. — він подивився на Данила. — Голосування за ремонт — це не тому, щоя вірю в нашу перемогу. Це тому, що я обіцяв не здаватися.

Данило відчув, як щось стискається в горлі.

— Мені шкода твою сестру.

— Дякую, — Тензін кивнув. — Мені шкода, що ти тут, а не з родиною.

Данило несподівано відчув, як сльози підступають до очей. Ніхто не казав йому цього. Всі говорили про обов'язок, відповідальність, місію. Ніхто не сказав просто: «Мені шкода, що ти не можеш бути з тими, кого любиш».

— Дякую, — прошепотів він.

Вони сиділи в тиші, але тепер це була інша тиша. Не напружена. Не важка. Просто тиша двох людей, що розуміють одне одного без слів.

В іншій частині станції Марта не могла спати теж. Вона лежала в ліжку, думаючи про те, що сказала Данилу. «Ти борешся за себе, чи за нас?»

Це було несправедливо. Вона знала це. Данило боровся за всіх. Але вона була така втомлена, така зламана, що слова вилетіли раніше, ніж вона змогла їх зупинити.

Вона встала, вийшла в коридор. Станція була темною, холодною, тихою. Вона пішла до їдальні, думаючи зробити собі чай, щось тепле.

Коли вона зайшла, побачила Айлін, що сиділа за столом з чашкою в руках, дивлячись у вікно.

— Не можеш спати? — запитала Марта тихо.

Айлін здригнулася, обернулася.

— Марто. Ні, не можу. Ти теж?

Марта кивнула, підійшла, сіла навпроти.

— Я думаю про те, що сказала Данилу. Це було жорстоко.

Айлін подивилася на неї, її очі були втомлені, але без осуду.

— Ти була зла. Ми всі злі. Злі на ситуацію, на світ, на себе. Іноді ця злість виходить не туди, куди треба.

Марта поклала обличчя в долоні.

— Я не знаю, що робити, Айліне. Я проголосувала проти ремонту, бо не можу більше вбивати людей. Але якщо ми не полагодимо систему, ми помремо. І тоді помре ще більше людей. Тож мій голос насправді вбиває більше, ніж рятує.

Айлін простягнула руку через стіл, поклала на руку Марти.

— Ти не вбиваєш, Марто. Ти просто намагаєшся зберегти те, що залишилося від своєї людяності. Це не слабкість. Це сила.

Марта подивилася на неї.

— Але моя людяність коштує життів.

— Так само, як і її відсутність, — тихо відповіла Айлін. — Немає правильного вибору. Є тільки вибір, з яким ти можеш жити.

Марта зітхнула.

— А ти? Ти не змогла вибрати. Чому?

Айлін відсунула руку, обхопила свою чашку обома руками, наче шукаючи тепла.

— Бо я бачу всі сторони. Я бачу Данила, що боїться смерті. Бачу тебе, що боїшся стати вбивцею. Бачу Тензіна, що боїться зрадити сестру. І я не можу вибрати, чий страх важливіший.

— Але ти маєш вибрати, — сказала Марта м'яко. — Ми всі маємо.

Айлін кивнула, сльози текли по її щоках.

— Я знаю. Але я боюся, Марто. Я боюся вибрати неправильно. Боюся, що мій вибір зламає когось із вас. Боюся, що я втрачу вас. Усіх вас.

Марта підвелася, обійшла стіл, обійняла Айлін. Вони стояли так довго, дві жінки в холодній їдальні, що тримали одна одну, бо це було єдине, що вони могли.

О п'ятій ранку всі четверо опинилися в модулі управління. Не за планом. Просто всі не могли спати, і всі пішли туди, де були екрани, цифри, реальність.