Глава 40: День 17: Розкол поглиблюється

Сімнадцятий день. Тридцять шість годин до критичного рівня кисню.

Данило не спав всю ніч. Він працював у технічному відсіку, готуючи все для ремонту. Інструменти розкладені, запчастини перевірені, протокол написаний крок за кроком. Він не чекав рішення команди. Він просто готувався, бо знав: якщо почекає їхньої згоди, буде пізно.

Коли Марта прийшла вранці, вона побачила його за роботою і зупинилася в дверях.

— Ти почав без нас, — сказала вона. Не питання. Констатація.

Данило не обернувся, продовжував калібрувати прилад.

— Я готуюсь. Коли ми вирішимо почати, все буде готове.

— Коли ми вирішимо? — голос Марти був холодним. — Чи якщо?

Данило нарешті обернувся, подивився на неї.

— Марто, у нас немає часу на філософські дебати. Система падає. Через тридцять шість годин ми почнемо задихатися. Це факт. Не думка. Факт.

— Я знаю факти, Даниле, — відповіла Марта, заходячи всередину. — Я лікар. Я знаю, що станеться з нашими тілами, коли рівень кисню впаде. Але я також знаю, що станеться з людьми внизу, коли ми вимкнемо передачу. І я не впевнена, що можу жити з ще одним вибором.

Данило відклав інструмент, повернувся до неї повністю.

— Тоді що ти пропонуєш? Просто здатися? Дозволити собі померти?

— Я не знаю! — Марта підвищила голос. — Я не знаю, Даниле! Але я знаю, що ти приймаєш рішення за всіх нас! Ти готуєшся до ремонту, наче ми вже погодилися! Наче наша думка не має значення!

Данило стиснув щелепу.

— Твоя думка має значення. Але реальність не чекає на консенсус. Реальність вб'є нас, якщо ми не будемо діяти.

— А дії вб'ють когось іншого! — Марта зробила крок ближче. — Ти це розумієш? Кожна твоя дія має ціну! І я втомилася платити її!

Вони стояли обличчям до обличчя, обоє на межі, обоє виснажені.

Нарешті Данило тихо сказав:

— Я теж втомився, Марто. Але у мене немає вибору. У нас немає вибору.

— Завжди є вибір, — прошепотіла Марта. — Навіть якщо всі варіанти жахливі.

Айлін скликала екстрену нараду о десятій ранку. Вона не питала дозволу. Вона просто надіслала повідомлення всім: «Центральний модуль. Зараз. Нам треба поговорити».

Коли всі зібралися, атмосфера була напруженою. Данило сидів з одного боку столу, Марта — з іншого. Тензін стояв біля стінки. Айлін сиділа в центрі, намагаючись бути посередником.

— Ми розпадаємося, — почала Айлін без вступу. — Я бачу це. Ми перестали бути командою. Ми стали чотирма окремими людьми, що намагаються вижити. І якщо ми продовжимо так, ми не виживемо. Жоден із нас.

Данило почав говорити, але Айлін підняла руку.

— Ні. Зараз не ти говориш, Даниле. Зараз ми всі говоримо. По черзі. Без перебивань. Данило, ти вже сказав свою позицію. Марто, ти теж. Тензіне, ми не чули від тебе нічого. Почнемо з тебе.

Усі подивилися на Тензіна. Він стояв біля стінки, схрестивши руки, його обличчя було непроникним.

— Я нічого не маю сказати, — відповів він тихо.

— Брешеш, — сказала Айлін прямо. — Ти маєш багато чого сказати. Ти просто боїшся. Але зараз нам треба чути твій голос. Бо ми приймаємо рішення, що вплине на всіх нас. І ти частина «нас».

Тензін мовчав довго. Потім відштовхнувся від стінки, підійшов до столу, але не сів. Він стояв, дивлячись на них усіх.

— Добре, — сказав він, його голос був тихим, але твердим. — Я скажу. Ви хочете знати, що я думаю? Я думаю, що ми всі боїмося. Данило боїться здатися. Марта боїться вбивати. Айлін боїться, що не зможе нас врятувати. А я... я боюся, що моя сестра померла марно.

Тиша. Ніхто не очікував такої відвертості від Тензіна.

Він продовжив:

— Долма хотіла, щоб я жив. По-справжньому жив. Будував мости. З'єднував людей. Але я не будую мости. Я стою тут, на орбіті, і дивлюся, як люди помирають. І кожен раз, коли ми приймаємо рішення — врятувати одних, залишити інших — я відчуваю, як її мрія помирає знову.

Його голос зламався, але він продовжив:

— Данило, ти кажеш, що ми маємо діяти. Марто, ти кажеш, що ми маємо зупинитися. А я кажу: не має значення, що ми робимо. Люди помруть. Чи ми полагодимо систему, чи ні. Чи ми будемо передавати енергію, чи ні. Хтось завжди помре. Бо світ несправедливий. І ми не можемо це змінити.

Він подивився на Айлін.

— Ти запитала, що я думаю. Ось що я думаю: ми програли. З самого початку. Бо ми намагалися бути героями, коли насправді ми просто люди, що роблять неможливий вибір. І ніхто з нас не переможе. Ми тільки можемо вибрати, як програємо.

Він замовк, відвернувся.

Айлін тихо сказала:

— Дякую, Тензіне. За чесність.

Марта встала різко, її стілець впав назад з гуркотом.

— Ні! — вигукнула вона. — Ні, Тензіне! Ми не програли! Ми врятували мільйони! Ми дали людям тепло, надію, життя! Як ти можеш сказати, що ми програли?

Тензін обернувся до неї, і в його очах була втома, що глибше за тіло.

— Бо мільйони — це цифра, Марто. А ті, кого ми не врятували, мають імена. Обличчя. Родини. І вони мертві. Не тому, що ми цього хотіли. А тому, що обрали когось іншого.

Марта тремтіла, її руки стискалися в кулаки.

— Тоді що? Ми просто здаємося? Просто дозволяємо собі померти, щоб не вбивати більше?

— Може, так, — сказав Тензін тихо. — Може, це єдиний спосіб не стати тими, ким ми не хочемо бути.

Данило вдарив кулаком по столу.

— Це божевілля! Ви обоє божевільні! — він подивився на них, його обличчя було червоне від гніву. — Ми не можемо просто здатися! У нас є відповідальність! Перед людьми внизу! Перед собою! Перед...

— Перед ким, Даниле? — перебила Марта. — Перед твоєю родиною? Тому ти так наполягаєш на виживанні? Бо ти хочеш повернутися до них?

Данило завмер. Атмосфера в модулі стала електричною.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він тихо, небезпечно тихо.

Марта зробила крок вперед.

— Я маю на увазі: ти дуже швидко приймаєш рішення за всіх нас. Дуже впевнений, що ми маємо вижити. Може, тому, що в тебе є причина жити. А в нас — ні?