Глава 39: Київ. Протести

Київ. Субота. Ранок.

Олена сиділа перед телевізором, дивилася новини. Міша все ще спав — він став спати довше останнім часом, організм економив енергію в холоді.

На екрані — кадри з Майдану Незалежності. Тисячі людей, плакати, вигуки. Камера наближалася, показуючи обличчя — злі, відчайдушні, втомлені.

«ВЕРНІТЬ ТЕПЛО!»

«ДЕ НАШІ СТАНЦІЇ?»

«МИ МЕРЗНЕМО!»

Репортерка говорила в камеру:

«— Протести тривають третій день. Люди вимагають відповідей від уряду. Скільки ще триватиме криза? Коли повернеться тепло? Влада поки мовчить».

Олена дивилася і відчувала щось дивне. Гнів? Солідарність? Вона не знала.

Вона встала, підійшла до вікна. За ним — Київ, напівпорожній. Небагато людей на вулицях. Але ті, хто були — йшли в одному напрямку.

До Майдану.

Олена подивилася на годинник. Дев'ята ранку. Міша спатиме ще годину-дві.

Вона дістала телефон, подзвонила матері:

— Мамо, можеш посидіти з Мішею?

— Звісно, доню. Щось сталося?

— Ні. Просто... хочу вийти. Провітритися.

— Будь обережна. Там протести.

— Знаю.

Мати приїхала за двадцять хвилин. Олена одяглася — кофта, куртка, шапка, шарф. Вийшла на вулицю.

Холод вдарив негайно, але вона звикла вже. Три тижні в квартирі при дванадцяти градусах навчили терпіти.

Вона йшла до Майдану, тримаючи руки в кишенях. Люди йшли поруч — поодинці, групами. Мовчки або розмовляючи приглушено.

Майдан був переповнений. Олена бачила такий натовп тільки в хроніках Революції Гідності. Але тоді був азарт, надія. Зараз — тільки відчай.

Плакати всюди:

«ВЕРНІТЬ ТЕПЛО»

«ВИМАГАЄМО ВІДПОВІДЕЙ»

«НАШІ ДІТИ МЕРЗНУТЬ»

Але також:

«ДЯКУЄМО ЕКІПАЖАМ»

«#SAVEOMEGA»

«ГЕРОЇ НА ОРБІТІ»

Олена стояла, не знаючи, куди рухатися. До яких приєднатися. До тих, хто вимагав? Чи до тих, хто дякував?

Її чоловік був там, нагорі. Він боровся. Ризикував життям.

Але її син був тут, внизу. Мерз. Боявся.

До кого приєднатися?

— Вибачте, — голос поруч. Жінка років сорока, в старій куртці, з добрим обличчям. — Ви з ким?

Олена обернулася:

— Що?

Жінка показала на натовп:

— Ви з протестуючими чи з вдячними? Всі тут ділилися якось.

Олена не знала, що відповісти. Потім:

— Мій чоловік на станції Omega.

Очі жінки розширилися:

— Справді? Боже мій! Він... він герой!

Олена всміхнулася гірко:

— Або дурень. Ще не вирішила.

Жінка посміхнулася співчутливо:

— Розумію. Я Наталя. Ходіть, покажу вам нашу групу.

Наталя повела Олену крізь натовп до невеликого скупчення людей біля пам'ятника Незалежності. Близько дванадцяти осіб, тримали плакати:

«НАШІ РОДИНИ НА ОРБІТІ»

«ЧЕКАЄМО ВАС ДОДОМУ»

«#ГЕРОЇКОСМОСУ»

Вони виділялися. Не кричали. Не вимагали. Просто стояли.

— Всі, — Наталя підвела Олену, — це Олена. Її чоловік на станції Omega.

Група обернулася. Обличчя змінилися — від цікавості до розуміння до співчуття.

Жінка років п'ятдесяти, худа, з втомленими очима, підійшла:

— Я Віра. Мій син Марек на станції «Геліос-2».

Олена відчула стискання в грудях. «Геліос-2» — одна з втрачених станцій.

— Вибачте, — прошепотіла вона.

Віра похитала головою:

— Не вибачайте. Він ще там. Вони всі ще там. Поки не підтверджено інше, вони живі.

Молода жінка, років тридцяти, обійняла Олену несподівано:

— Я Світлана. Мій чоловік теж на «Геліосі». — Вона відступила, очі були червоні. — Вже два тижні без зв'язку. Не знаю, чи живий він.

— У мене так само, — Олена відповіла. — Вісім днів тиші. Останній раз Данило телефонував... здається, у минулому житті.

Чоловік років сорока, масивний, з бородою:

— Ігор. Моя сестра Юлія на «Авророї-5». Їх евакуювали, дякувати Богу. Але вона в Казахстані зараз, не може повернутися. Кордони закриті.

Вони ділилися — кожен розповідав свою історію. Кожен ніс свій тягар.

Мати, чия дочка на станції.

Брат, чий брат в космосі.

Бабуся, чия доросла онука виконує свій космічний борг…

Дружина, чий чоловік ризикує життям.

Олена слухала і відчувала, як щось розслабляється всередині.

Вона не самотня.

Вони всі тут. Всі несуть те саме.

— Як ви справляєтеся? — запитала Олена.

Наталя зітхнула:

— Як можемо. Тримаємося одне одного. Збираємося раз на два дні. Ділимося новинами, якщо є.

— А якщо немає новин?

— Тоді просто... буваємо разом. — Віра всміхнулася сумно. — Легше плакати не на самоті.

Вони стояли в колі, тримаючись за руки. Олена відчула тепло їхніх долонь — маленьке, але справжнє.

— Олено, — Світлана подивилася на неї, — як ти говориш з дитиною? У тебе ж син, так?

— Міша. Дев’ять років. — Олена кивнула. — Важко. Він питає, коли тато повернеться. Я кажу "скоро". Але сама не вірю.

— Моїй доньці чотири, — Світлана витерла очі. — Вона малює татка кожен день. Малює, як він летить з космосу додому. Я тримаю всі малюнки. На випадок...

Вона не закінчила.

Не треба було.

Всі зрозуміли.

Ігор обійняв їх обох:

— Вони повернуться. Мають повернутися. Інакше... інакше це все марно.

— Це не марно, — Віра сказала тихо, — навіть якщо вони не повернуться. Вони врятували тисячі. Може, мільйони. Це не марно.

— Але за яку ціну? — Олена запитала, голос зламався. — За яку ціну ці життя?

Ніхто не відповів.

Бо відповіді не було.

Через годину на Майдан приїхала машина. Чорна, офіційна, з охороною.

Натовп заворушився. Хтось закричав:

— Хто це?

— Влада приїхала!

— Нарешті!

З машини вийшов чоловік у сірому пальті, з окулярами. Олена впізнала його з новин.

Професор Лещинський. Головний науковий консультант космічної програми.