Глава 38: День 16. Системи відмовляють

Шістнадцятий день почався з тривоги. Не гучної, не драматичної — просто тихого сигналу, що означав: щось пішло не так.

Данило був у модулі управління, коли екран спалахнув червоним. Він підскочив, серце забилося швидше. Екран показував діагностику системи життєзабезпечення.

КРИТИЧНА ПОМИЛКА

Система рециркуляції повітря: ефективність 42%

Резервна система: OFFLINE

Прогноз: критичний рівень через 48-72 години

Данило дивився на цифри, не вірячи. 42%. Тиждень тому було 70%. П'ять днів тому — 65%. Вони думали, що система стабілізується. Але вона продовжувала падати. Швидше, ніж вони розраховували.

Він перевірив інші системи.

Енергопередача: 34% (впала з 38%) Температура станції: +8°C (ще один градус вниз)Життєзабезпечення загальне: 58%

Всі системи йшли вниз. Повільно, але невпинно. Наче сама станція вирішила здатися.

Данило почав перевіряти логи, шукаючи причину різкого падіння рециркуляції повітря. Він знайшов її швидко: один із головних фільтрів вийшов із ладу повністю. Другий працював на 60% потужності. Третій — резервний — був офлайн через пошкодження в енергосистемі.

Він міг полагодити. Технічно міг. Але для цього треба було вимкнути всю систему на 8-12 годин. Повну зупинку. Повне перезавантаження.

А це означало: припинити енергопередачу на Землю. Знову.

Данило стиснув кулаки. Вони вже робили це тиждень тому. І тоді померли сотні людей. Скільки помре цього разу?

Він викликав команду.

Через двадцять хвилин усі четверо зібралися в центральному модулі. Марта прийшла з медичною сумкою — автоматичний рефлекс на тривогу. Тензін прийшов з інструментами. Айлін — з планшетом, де вона записувала всі їхні наради.

Данило озвучив ситуацію. Коротко, без зайвих емоцій. Просто факти.

Коли він закінчив, запанувала тиша.

Нарешті Марта заговорила, її голос був напруженим:

— Скільки у нас часу?

— Сорок вісім годин, — відповів Данило. — Можливо, сімдесят дві. Але після цього рівень кисню впаде нижче безпечного. Ми почнемо задихатися.

— А якщо полагодимо зараз? — запитала Айлін.

— Тоді ми виживемо. Система відновиться до прийнятного рівня. Ми зможемо продовжувати місію.

— За яку ціну? — тихо запитав Тензін.

Данило подивився на нього, потім на екран, де карта Землі показувала активні зони передачі.

— Вісім-дванадцять годин без енергопередачі. Це означає... — Він зробив швидкий розрахунок. — Близько мільйона людей залишаться без тепла на цей період. Смерті... важко сказати. Залежить від температури, від підготовки, від багатьох факторів. Але будуть смерті. Сотні. Можливо, тисячі.

Марта закрила очі.

— Знову.

— Так, — підтвердив Данило. — Знову.

Айлін подивилася на них усіх.

— А альтернатива? Якщо ми не полагодимо?

Данило відповів, хоча не хотів:

— Ми помремо. Через два-три дні. І тоді енергопередача припиниться назавжди. І всі, хто залежить від нас, залишаться без допомоги.

Тензін тихо додав:

— Отже, вибір: ми жертвуємо сотнями зараз, щоб врятувати тисячі потім. Або ми помираємо, і всі програють.

— Не зовсім вибір, — сказала Марта різко. — Це примус.

Данило почав пояснювати план ремонту, але Марта перебила:

— Чекай. Ми навіть не обговорили, чи ми це робимо. Ми просто приймаємо, що знову вимкнемо передачу і знову когось вб'ємо?

Данило здивовано подивився на неї.

— У нас немає вибору, Марто. Якщо ми не полагодимо систему, ми помремо.

— Я знаю! — голос Марти піднявся, став гучнішим. — Я чула тебе! Але чи не можемо ми хоча б обговорити інші варіанти?

— Які інші варіанти? — Данило теж підвищив голос, втома та стрес виливалися назовні. — Ми перевірили все! Немає способу полагодити систему без повного вимкнення!

— Тоді, може, ми маємо прийняти наслідки! — вигукнула Марта, встаючи. — Може, ми маємо триматися, доки можемо, і не вбивати більше людей!

Данило теж встав, його обличчя почервоніло.

— І що, просто чекати смерті? Здатися? Це твоє рішення?

— Краще здатися, ніж убивати! — Марта майже кричала тепер. — Скільки ще, Даниле? Скільки ще смертей на нашій совісті?

— Я не знаю! — закричав Данило у відповідь. — Я не знаю, Марто! Але я знаю, що якщо ми здамося, їх буде ще більше!

Айлін підвелася, намагаючись втрутитися:

— Зупиніться! Обоє! Ми не маємо кричати одне на одного!

— Чому ні?! — Марта обернулася до неї. — Чому ми не можемо кричати? Ми утримували все всередині тижні! Може, нам треба кричати!

Тензін тихо сказав:

— Крик не змінить ситуацію.

Марта різко повернулася до нього:

— А що змінить, Тензіне? Твоє мовчання? Твої філософські фрази? Ти навіть не берешь участі! Ти просто сидиш і дивишся, наче це тебе не стосується!

Тензін побілів. Він встав, його голос був тихим, але в ньому був гнів:

— Це мене стосується. Кожна смерть стосується мене. Але я не кричу, бо крик не допоможе.

— Тоді що допоможе?! — Марта була на межі сльоз, її голос ламався. — Скажи мені! Що допоможе нам не вбивати людей щотижня?!

Тиша. Ніхто не відповів. Бо ніхто не знав відповіді.

Марта вийшла з модуля, грюкнувши дверима. Данило стояв, тяжко дихаючи, його руки тремтіли від гніву та виснаження. Тензін сів назад, поклав обличчя в долоні. Айлін стояла між ними, не знаючи, що робити.

Нарешті Данило тихо сказав:

— Я піду перевірю систему. Треба почати ремонт якнайшвидше.

— Данило, — покликала Айлін. — Може, нам треба зачекати? Дати Марті заспокоїтися? Обговорити це ще раз?

— Немає часу на обговорення, — сказав Данило, не дивлячись на неї. — У нас сорок вісім годин. Кожна година на рахунку.

Він пішов, залишивши Айлін і Тензіна наодинці.

Айлін сіла, відчуваючи, як втома навалюється на неї. Вона подивилася на Тензіна.

— Ти в порядку?