Глава 35: Тензін перестає жартувати

Зоя плакала в кімнаті для персоналу, стиснувши в руках одноразову склянку. Дитина не вижила. Світло зникло — апарат вимкнувся.

Ірина тихо зайшла й сіла поруч.

— Це не твоя провина.

Зоя підняла заплакані очі.

— А чия тоді? Хтось винен.

Ірина мовчала мить.

— Обставини. Криза. Доля. Вибирай, у що вірити. Легше не стане, але жити доведеться.

Айлін помітила зміну на тринадцятий день. Не різку, не драматичну — просто відсутність чогось, що завжди було.

Тензін Норбу не жартував.

Раніше, навіть у найважчі моменти, він знаходив спосіб розрядити напругу. Коли системи відмовляли, він казав: «Ну що ж, принаймні ми економимо на опаленні — хороша практика для медитації на холоді». Коли їжа ставала особливо несмачною, він зауважував: «У монастирі було гірше. Принаймні тут немає черв'яків. Напевно». Коли всі були на межі, він усміхався і казав щось легке, що змушувало інших хоча б на мить забути про тягар.

Але тепер — тиша.

Тензін виконував свою роботу. Ремонтував системи. Перевіряв обладнання. Їв свою порцію. Спав свої години. Але він робив це мовчки, механічно, наче хтось вимкнув щось важливе всередині нього.

Айлін спостерігала за ним під час сніданку. Він сидів сам у куті їдальні, їв протеїновий батончик повільно, дивлячись кудись крізь стіну. Його обличчя було порожнім — не сумним, не гнівним, просто порожнім. Наче він був тут фізично, але десь далеко ментально.

Марта теж помітила. Вона підійшла до Айлін, коли Тензін пішов.

— Він змінився, — сказала Марта тихо.

— Знаю, — відповіла Айлін.

— Ти говорила з ним? Як психолог?

— Намагалася. Він каже, що все в порядку.

Марта нахмурилася.

— Але не в порядку.

— Ні, — погодилася Айлін, — не в порядку.

Вони стояли в тиші, дивлячись на порожній стілець, де сидів Тензін.

— Що ми можемо зробити? — запитала Марта.

Айлін зітхнула.

— Не знаю. Іноді люди мають замкнутися, щоб не зламатися повністю. Можливо, це його спосіб впоратися.

— Або це його спосіб здатися, — сказала Марта тихо.

Айлін не відповіла, бо Марта мала рацію.

Айлін знайшла Тензіна у технічному відсіку. Він лежав під панеллю, ремонтуючи щось у системі охолодження, його руки працювали швидко, впевнено, але без колишньої легкості.

— Тензіне? — покликала Айлін.

Він не відповів одразу, продовжував працювати. Потім виліз з-під панелі, сів, витер руки об комбінезон. Його обличчя було вкрите кіптявою, але він навіть не намагався його витерти.

— Так? — сказав він, не дивлячись на неї.

Айлін присіла поруч, не занадто близько, щоб не вторгатися в простір, але достатньо близько, щоб показати, що вона тут.

— Як ти? — запитала вона просто.

— Добре, — відповів він автоматично.

— Тензіне...

— Я сказав, добре, Айліне,— його голос був не грубим, але твердим. — Не треба аналізувати.

Айлін мовчала мить, потім м'яко сказала:

— Я не аналізую. Я просто турбуюся. Ми всі турбуємося.

Тензін нарешті подивився на неї, і в його очах було щось, що вона не могла прочитати.

— Я справляюся, Айліне. Просто... не так голосно, як раніше.

— Ти не жартуєш більше, — сказала Айлін тихо. — Це тривожить.

Тензін усміхнувся, але усмішка не досягла очей.

— Можливо, жарти закінчилися. Можливо, більше нічого смішного немає.

— Або, можливо, ти боїшся, що якщо перестанеш тримати все всередині, воно вийде і зламає тебе, — сказала Айлін.

Тензін дивився на неї довго, потім відвернувся.

— Я маю закінчити це, — сказав він, показуючи на панель, — система не полагодить себе сама.

— Тензіне...

— Будь ласка, Айліне, — перебив він, його голос був тихим, але в ньому була прохання, — не зараз. Я... я не готовий.

Айлін хотіла наполягти. Її професійна частина казала, що він потребує допомоги, що замикання — це погано, що він має говорити. Але її людська частина бачила, як він тримається на краю, і розуміла: іноді найкраще, що ти можеш зробити, — це дати людині простір.

— Добре, — сказала вона, встаючи, — але коли будеш готовий — я тут.

Тензін кивнув, не дивлячись на неї, і повернувся до роботи.

Айлін пішла, відчуваючи, що не впоралася. Але вона не знала, як допомогти комусь, хто не хоче бути врятованим.

Тієї ночі Тензін був на нічній зміні — контроль систем, перевірка показників, готовність реагувати на будь-яку аварію. Зазвичай він слухав музику — старі тибетські мантри або сучасний поп, залежно від настрою. Зазвичай він розмовляв сам із собою, коментував показники, жартував з комп'ютерами.

Але цієї ночі — тиша. Тільки гул станції, механічне дихання машини, що боролася за життя.

Тензін сидів перед екранами, дивився на цифри, що мерехтіли, змінювалися, показували стан систем. Все було стабільно. Настільки стабільно, наскільки могло бути на станції, що повільно вмирала.

Він подивився на свої руки — великі, мозолисті, руки, що працювали всю ніч, ремонтували, тримали, будували. Руки, що не змогли втримати Долму.

Він не хотів думати про неї. Він намагався не думати про неї вже п'ять років. Але тут, на станції, в холоді й ізоляції, спогади проникали крізь всі захисні стіни, що він побудував.

Він пам'ятав її останні слова: «Не плач. Це карма».

Він пам'ятав, як він кричав на вчителя Лобсанга: «Я не хочу бути неприв'язаним! Я хочу, щоб вона була жива!»

Він пам'ятав, як пішов тієї ночі, залишаючи позаду все, у що колись вірив, бо віра не врятувала його сестру.

А тепер він тут. На орбіті. Далеко від Землі, де вона померла. Далеко від могили, де вона похована. Далеко від всього, що нагадувало йому про неї.

Але вона все одно була тут. У кожному виборі, у кожному рішенні, у кожній людині, що помирала внизу, бо вони не могли врятувати всіх.

Тензін закрив очі, і спогад прийшов несподівано, яскравий, болючий.