Глава 33: Земля. Наслідки вибору

Марина Сидоренко прокинулася о шостій ранку не від будильника, а від того, що її дочка Соня плакала. Не голосно — Соня вже навчилася плакати тихо, щоб не турбувати маму, що працювала на двох роботах і спала по чотири години на добу. Але Марина чула. Мати завжди чує.

Вона встала, накинула халат — старий, потертий, але теплий — і пішла до дитячої кімнати. Соні було шість років, маленька, худенька, з великими сірими очима, що дивилися на світ із тривогою, яка не властива шестирічним дітям.

— Сонечко, що сталося? — Марина присіла на край ліжка, торкнулася лоба дочки. Гарячий. Занадто гарячий.

— Мамо, мені холодно, — прошепотіла Соня, її губи тремтіли. — І болить горло.

Марина відчула, як щось стискається в грудях. Вона взяла термометр із тумбочки, поставила Соні під пахву. Три хвилини очікування, що здавалися вічністю. Потім — сигнал.

38,4°C.

Марина подивилася на термометр, потім на дочку. Соня була укрита двома ковдрами, одягнена в теплу піжаму, шерстяні шкарпетки. Але її маленьке тіло все одно тремтіло.

— Зараз, сонечко, — сказала Марина, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Я принесу тобі гарячого чаю і ліки.

Вона пішла на кухню, поставила чайник. Поки вода кипіла, вона торкнулася батареї під вікном. Холодна. Вчора ввечері вона була ледь теплою — не гарячою, але хоч щось. А зараз — холодна, наче метал на морозі.

«Знову», — подумала Марина з відчаєм. «Знову вимкнули».

Їхній район — Оболонь, північна частина Києва — не був у пріоритеті. Вона це знала. Вона читала повідомлення від міської влади, слухала новини. Пріоритет — це лікарні, школи, дитячі будинки, центр міста. Житлові райони — потім. Якщо залишиться енергія.

А енергії ніколи не залишалося.

Марина налила гарячий чай, додала меду, принесла Соні разом із таблеткою парацетамолу.

— На, випий, — сказала вона м'яко, допомагаючи дочці сісти.

Соня пила повільно, маленькими ковтками. Її руки тремтіли, тримаючи чашку.

— Мамо, — сказала вона тихо, коли допила. — А коли буде тепло?

Марина не знала, що відповісти. Вона не могла сказати «скоро», бо не знала, чи це правда. Вона не могла сказати «не знаю», бо це налякало б дочку ще більше.

— Скоро, сонечко, — сказала вона, обіймаючи Соню. — Ще трохи. Потерпи.

Але всередині вона думала: «Скільки ще? Скільки ще ми маємо терпіти?»

О восьмій ранку Марина постукала в двері до сусідів — подружжя Коваль, літні люди, що жили в квартирі через стіну. Пані Ніна відкрила двері, закутана в шаль, її обличчя бліде, очі втомлені.

— Доброго ранку, Марино, — сказала вона тихо.

— Доброго ранку, пані Ніно. Вибачте, що турбую так рано. У вас є опалення?

Пані Ніна похитала головою.

— Ні. З ночі вимкнули. Вчора ввечері ще трохи було, а зараз — нічого.

Марина зітхнула.

— У нас теж. Соня хвора. Температура. Мені треба везти її до лікарні, але...

Вона не закінчила речення. Але пані Ніна зрозуміла. Лікарні були переповнені. Черги — на години. Холод там був такий самий, як і вдома.

— Пан Микола теж хворий, — сказала пані Ніна тихо. — Серце. Холод йому погано дається. Але ми тримаємося.

Марина подивилася на неї — маленьку, хрупку жінку, що прожила вісімдесят років і бачила багато, але навіть вона виглядала зламаною від цієї кризи.

— Якщо вам щось потрібно... — почала Марина.

— Дякую, доню, — перебила пані Ніна, торкаючись її руки. — Ми впораємося. Ти подбай про свою дівчинку.

Марина кивнула, повернулася до своєї квартири. Але коли вона закривала двері, то почула, як пані Ніна тихо говорить комусь усередині:

— Миколо, треба триматися. Ще трохи.

І чоловічий голос, слабкий, хрипкий:

— Я намагаюся, Ніно. Я намагаюся.

Марина повезла Соню в лікарню о дев'ятій ранку. Автобуси не ходили — транспорт працював із перебоями через нестачу палива. Вона взяла таксі, витративши гроші, які планувала витратити на продукти.

Лікарня була переповнена. Коридори, повні людей — дітей, старих, хворих. Всі кашляли, всі тремтіли, всі чекали. Температура всередині була ледь вища, ніж на вулиці — може, +12°C. Недостатньо, щоб зігрітися.

Марина зареєструвалася на прийомі, їй сказали чекати. Вона сіла на пластикове крісло в коридорі, Соня на її колінах, загорнута в куртку і шарф.

Поруч сиділа інша мати з немовлям. Дитина плакала слабо, безперервно. Жінка виглядала так, наче не спала декілька діб.

— Скільки чекаєте? — запитала Марина тихо.

— Третю годину, — відповіла жінка, не відриваючи погляду від немовляти. — Кажуть, ще година, може, дві. Лікарів не вистачає. Всі хворі.

Марина кивнула. Вона знала. Все місто було хворе. Грип, застуди, пневмонія. Холод робив свою роботу.

Соня заснула на її руках, її дихання було важким, хрипким. Марина тримала її, гойдала, шепотіла заспокійливі слова, яких дитина не чула.

Вони чекали чотири години. Коли нарешті їх покликали, лікар — молода жінка з втомленими очами і тремтячими руками — швидко оглянула Соню.

— Бронхіт, — сказала вона. — початкова стадія. Якщо не погіршиться, можна лікувати вдома. Ось рецепт на антибіотики. Тепло, спокій, багато рідини.

— А якщо погіршиться? — запитала Марина.

Лікар подивилася на неї, і в її погляді було щось, що налякало Марину більше за діагноз.

— Тоді привозьте знову. Ми зробимо все, що зможемо.

«Все, що зможемо». Не «врятуємо». Не «допоможемо». «Все, що зможемо».

Марина взяла рецепт, подякувала і пішла. Коли вона виходила з лікарні, тримаючи Соню на руках, вона почула, як хтось кричав у коридорі. Чоловік, літній, благав:

— Будь ласка! Моя дружина не може дихати! Будь ласка, допоможіть!

І медсестра, втомлена, на межі:

— Ми намагаємося! Почекайте! Ми всім намагаємося допомогти!

Марина вийшла на вулицю, де повітря було холодне, але хоч чисте. Вона притиснула Соню до себе і подумала: «Хтось вирішує. Хтось там, нагорі, вирішує, кому тепло, кому холод. Кому життя, кому смерть».