Глава 32: День 11. Данило обирає родину

Данило не спав. Знову. Він лежав на своєму ліжку в спальному модулі, дивився в стелю, рахував тріщини в металі — двадцять три, він уже знав їх напам'ять. Температура в каюті впала до +11°C, його дихання було видимим у повітрі, але він уже не відчував холоду так гостро. Тіло звикло. Або здалося.

Коли екран комунікатора спалахнув о третій годині ночі, Данило одразу знав, що це погані новини. Хороші новини не приходять о третій ночі.

Він сів, взяв планшет. Особисте повідомлення. Від Олени.

Його серце завмерло, перш ніж він відкрив його.

Відправник: Олена Коваленко, Київ. Тема: ТЕРМІНОВО — Міша

«Даниле,

Не знаю, чи дійде це до тебе. Не знаю, чи зможеш щось зробити. Але я мушу написати.

Міші стало гірше. Набагато гірше. Температура 39,8, не спадає. Кашель такий сильний, що він не може дихати. Я везу його в лікарню зараз, третя година ночі, але я не знаю, чи вони зможуть допомогти. Там холодно. Там багато хворих.

Даниле, я боюся. Я боюся, що втрачу його. Я боюся, що все, що ми пережили, було марно. Я боюся, що я не досить сильна.

Якщо можеш щось зробити — будь ласка. Якщо є хоч якийсь спосіб... будь ласка.

Я знаю, що у тебе є робота. Я знаю, що там мільйони людей. Але він мій син. Твій син. Наш син.

Будь ласка.

Олена»

Данило читав повідомлення тричі. Його руки тремтіли так сильно, що він ледь міг тримати планшет. Він бачив слова, але не міг їх зрозуміти. Не хотів зрозуміти.

«Температура 39,8».

«Не може дихати».

«Я боюся, що втрачу його».

Він підвівся, не думаючи, пішов до модуля управління. Коридори станції були темні, холодні, порожні. Всі спали — принаймні намагалися спати. Тільки системи гули, механічний подих станції, що боролася за життя.

Данило увійшов у модуль управління, ввімкнув екрани. Блакитне світло заповнило кімнату, карта Землі спалахнула перед ним. Червоні точки. Жовті точки. Зелені.

Він знайшов Київ. Печерський район. Не в пріоритеті. Температура +11°C. Енергопередача мінімальна — тільки для підтримки критичної інфраструктури, лікарень, шкіл.

Не для житлових будинків. Не для їхньої квартири.

Данило подивився на розподіл енергії. Зараз станція передавала на три зони одночасно: Варшава (лікарня), Бухарест (дитячий будинок), Стамбул (табір біженців). Всі критичні. Всі в списку пріоритетів.

Він міг би додати Київ. Технічно міг. У нього була потужність — не багато, але достатньо, щоб підняти температуру в одному районі на кілька градусів. Достатньо, щоб їхня квартира стала теплішою. Достатньо, щоб Міша не мерз.

Але щоб додати Київ, треба було зняти когось іншого. Або зменшити передачу всім трьом зонам. Розділити енергію ще тонше. Ризикнути, бо всі отримають недостатньо.

Данило сидів перед екраном, його палець завис над клавіатурою. Одна команда. Одне натискання. І Міша отримає тепло.

Але хтось інший його втратить.

Данило відкрив детальну інформацію по трьох активних зонах.

Варшава, лікарня святого Йосипа:

43 пацієнти в критичному стані

12 дітей

Без опалення — смерті протягом 6-8 годин

Бухарест, дитячий будинок «Надія»:

67 дітей віком 2-12 років

Без батьків, без родин

Без опалення — переохолодження, можливі смерті

Стамбул, табір біженців Кумкапи:

2400 людей

800 дітей

Температура в наметах +4°C

Данило дивився на цифри. Сорок три пацієнти. Шістдесят сім дітей. Дві тисячі чотириста людей.

Проти одного. Міші. Його сина.

Логіка була проста. Безжальна. Очевидна.

Але це не була логіка. Це був його син.

Данило закрив очі, зажав руки в кулаки. Він думав про Мішу. Про його маленьке обличчя, червоне від температури. Про його кашель, що роздирав легені. Про Олену, що везла його в лікарню о третій ночі, сама перелякана, сама виснажена.

Він думав про слова Марти: «Ти маєш право вибрати їх».

Він думав про слова Тензіна: «Іноді ми робимо не те, що правильно, а те, з чим можемо жити».

Він думав про всі ці дні, коли вибирав незнайомців. Коли він був справедливим. Коли він був правильним.

І його син мерз. І його дружина плакала. І він нічого не робив.

«Достатньо», — подумав він.

Він відкрив очі, подивився на екран.

Його пальці почали рухатися.

Данило не зменшив енергію всім трьом зонам рівномірно. Це було б чесно, але неефективно. Натомість він зробив те, що зробив би будь-який інженер, що оптимізує систему: він знайшов резерв.

Він перевірив системи станції. Опалення в житлових модулях — можна знизити на один градус. Освітлення в технічних відсіках — можна зменшити на тридцять відсотків. Резервна система очищення повітря — можна тимчасово вимкнути, основна ще працює.

Кожна економія давала трохи енергії. Небагато. Але достатньо.

Він зібрав всі ці крихти, всі ці відсотки, і перенаправив їх. Не на Печерськ. Занадто очевидно. Занадто підозріло. Він додав енергію до загального пулу Києва, розподіленого між кількома районами. Печерськ був одним із них. Маленький, непомітний.

Ніхто не помітить, що один район отримав на два градуси більше. Ніхто не запитає.

Окрім нього самого.

Данило ввів останню команду, його палець завис над клавішею «Підтвердити». Він дивився на неї довго. Так довго, що екран потемнів від бездіяльності, і йому довелося торкнутися його знову.

Він думав: «Це не крадіжка. Це оптимізація. Я не забираю у когось. Я просто... перерозподіляю».

Але він знав, що це брехня. Кожна кіловат-година, що йшла в Київ, не йшла кудись іще. Може, не в Варшаву чи Бухарест, але кудись. Якесь місто, яке чекало в черзі. Якісь люди, які потребували тепла.

Він вкрав у них. Для свого сина.

І він знав, що зробить це знову.

Він натиснув «Підтвердити».

Система прийняла команду. Енергія пішла. Десь унизу, в Києві, в їхній квартирі, батареї стали трохи теплішими. Не набагато. Але достатньо.