Глава 31: Флешбек. Тензін

П'ять років тому. Монастир Ташілунпо, Тибет

Ранок у монастирі починався з дзвону — глибокого, резонуючого звуку, що розливався по горах, наче хвилі океану. Тензін Норбу прокидався до світанку, коли небо ще було темним, а зірки ще висіли над піками Гімалаїв, далекі й байдужі.

Йому було двадцять п'ять років, і він жив у монастирі вже три роки — не монахом, бо не приймав повних обітниць, але студентом, учнем, шукачем. Його сім'я була традиційною, глибоко релігійною. Батько хотів, щоб Тензін став монахом. Мати молилася за це щодня. Але Тензін не був впевнений, що це його шлях.

Він сидів у медитаційному залі разом із сотнею інших — монахи в темно-червоних рясах, студенти в простому одязі, всі нерухомі, всі з закритими очима, всі намагалися знайти щось, що не має назви.

Тензін намагався. Він справді намагався. Він сидів, дихав, рахував вдихи-видихи, повторював мантри. Але його розум не хотів зупинятися. Він думав про сестру, про місто, про життя за межами цих стін. Він думав про сенс, про мету, про те, чи є щось більше, ніж ці нескінченні години сидіння в тиші.

Після медитації він пішов до свого вчителя Лобсанга — старого монаха з зморщеним обличчям, але молодими очима. Лобсанг сидів у своїй кімнаті, пив чай із ячмінного борошна, коли Тензін зайшов.

— Учителю, — сказав Тензін, сідаючи навпроти нього на килимок. — Можу запитати?

Лобсанг усміхнувся.

— Завжди запитуєш. Питай.

Тензін завагався, потім сказав:

— Якщо все — ілюзія, як ви кажете, якщо наше страждання — це тільки прив'язаність до ілюзії... навіщо страждати? Навіщо боротися?

Лобсанг не відповів одразу. Він сьорбнув чай, подивився у вікно, де гори стояли нерухомо, вічні.

— Страждання реальне, поки ти вважаєш його реальним, — сказав він нарешті.

Тензін нахмурився.

— Але ж біль — це біль. Якщо я вдарю себе, я відчую біль. Це не ілюзія.

Лобсанг усміхнувся знову, тепло, терпляче.

— Ти ще молодий, Тензіне. Ти побачиш. Зрозумієш. Коли прийде час.

Тензін не був впевнений, що хоче зрозуміти. Бо він боявся, що розуміння означатиме прийняття. А прийняття означатиме здачу.

І він не хотів здаватися.

Раз на місяць Тензін їздив до міста — Лхаси, де жила його молодша сестра Долма. Їй було двадцять два, і вона була всім, чим Тензін не був: енергійна, амбітна, повна мрій про майбутнє, що виходило за межі традицій, монастирів, гір.

Вона жила в маленькій квартирі на околиці міста, працювала в туристичному агентстві, вивчала англійську мову по вечорах, мріяла переїхати в Індію, вчитися в університеті, стати інженером, будувати мости, дороги, щось реальне.

Коли Тензін приїхав того дня, вона зустріла його біля дверей з усмішкою, що освітлювала все обличчя.

— Тензін! Нарешті! Я думала, ти забув про мене в тому своєму монастирі.

Він обійняв її, відчуваючи, наскільки вона маленька, наскільки крихка, хоч вона завжди здавалася сильнішою за нього.

— Ніколи не забуду, — сказав він. — Ти занадто голосна, щоб забути.

Вона засміялася, вдарила його по плечу.

— Заходь. Я зварила чай. Справжній чай, не ту вашу монастирську брудну воду.

Вони сиділи на підлозі її крихітної вітальні, пили чай, говорили про все й ні про що. Але рано чи пізно розмова завжди поверталася до одного і того самого питання.

— Коли ти нарешті покинеш той монастир? — запитала Долма, дивлячись на нього з сумішшю турботи й роздратування, так можуть дивитися тільки сестри.

Тензін знизав плечима.

— Я там не в'язень, Долмо. Я вчусь.

— Вчишся чому? — Вона підняла брову. — Як нічого не робити?

Тензін усміхнувся.

— Нічого не робити — це мистецтво. Дуже складне мистецтво.

Долма закотила очі, але засміялася.

— Ти божевільний.

— Можливо, — погодився Тензін.

Долма відставила чашку, її обличчя стало серйознішим.

— Я хочу переїхати в Дарамсалу, — сказала вона тихо. — Там є університет. Технічний. Я можу вивчати інженерію. Потім, можливо, поїду далі — в Делі, в Бангалор, можливо, навіть за кордон.

Тензін подивився на неї, побачивши мрію в її очах — таку яскраву, таку сильну.

— Ти завжди хотіла більше, ніж є, — сказав він м'яко.

Долма усміхнулася сумно.

— А ти завжди хотів менше. Але це теж біг, Тензіне.

Він здивовано подивився на неї.

— Від чого я біжу?

Вона подивилася на нього довго, уважно.

— Від вибору. У монастирі все вирішено за тебе. Розклад, правила, шлях. Тут, у світі, треба вибирати. А ти боїшся вибрати неправильно.

Тензін хотів заперечити, але слова застрягли в горлі. Бо вона мала рацію. Він завжди боявся вибору. Боявся, що вибере щось, а потім зрозуміє, що це було помилкою. Боявся відповідальності за власне життя.

— Можливо, — сказав він нарешті тихо.

Долма взяла його за руку.

— Не бійся, братику. Навіть якщо виберешь неправильно, це буде твій вибір. А це краще, ніж жити чужим життям.

Через місяць після тієї розмови Тензіну зателефонували. Пізно ввечері. Він уже спав, але телефон розбудив його — рідкісна річ у монастирі, де мобільні телефони не вітались, але дозволялись для зв'язку з родиною.

Голос на іншому кінці був голосом Долми, але не тієї Долми, яку він знав. Цей голос був слабкий, переляканий.

— Тензіне... — вона ледь могла говорити. — Мені треба тобі щось сказати. Терміново. Не по телефону. Будь ласка, приїдь.

Він поїхав наступного ранку, не питаючи дозволу, просто пішов. Він знайшов її в лікарні в Лхасі — маленькій, переповненій, де запах дезинфекції змішувався із запахом хвороби та відчаю.

Долма лежала на ліжку, бліда, схудла, зовсім не схожа на ту енергійну дівчину, що сміялася і мріяла тиждень тому.

Лікар — молодий чоловік із втомленими очима — відвів Тензіна осторонь.

— Ваша сестра... рак. Пізня стадія. Лімфатична система. Ми не діагностували вчасно. Вона не приходила на обстеження, симптоми були невиразні...