Глава 30: Марта. Межа.

Марта Вебер прокинулася о п'ятій ранку за корабельним часом не від будильника, а від холоду. Він проникав крізь ковдру, крізь два шари термобілизни, крізь шкарпетки, що вона не знімала навіть уві сні. Термометр на стіні її каюти показував +12°C — ще два градуси вниз за добу. Станція продовжувала мерзнути, і вони разом із нею.

Вона встала повільно, відчуваючи, як кожен м'яз протестує проти руху. Тіло не хотіло рухатися. Воно хотіло лежати, зберігати енергію, чекати тепла, що не прийде.

Марта підійшла до невеликої раковини, плеснула собі на обличчя холодною водою — єдиною водою, що була. Вона подивилася в дзеркало і ледь впізнала себе. Темні кола під очима, такі глибокі, наче хтось намалював їх вугіллям. Шкіра бліда, майже сіра. Губи злегка тріснуті. Волосся, зазвичай акуратно зібране, тепер просто зв'язане в неохайний хвіст.

Вона торкнулася свого зап'ястя, виміряла пульс автоматично — лікарський рефлекс, що ніколи не зникав. Пульс був 62 удари на хвилину. Нормально. Але коли вона стояла, він підскакував до 85. Постуральна тахікардія. Ознака обезводнення або стресу. Або обох.

Вона взяла свій медичний тонометр, виміряла тиск: 95/60. Низький. Знову ж таки — обезводнення, втома, стрес.

Марта відкрила свою особисту аптечку — маленьку коробку з вітамінами, мінералами, стимуляторами. Вона проковтнула мультивітамін, таблетку магнію, аскорбінову кислоту. Запила склянкою води — літр на день на людину, це була норма зараз. Недостатньо, але доведеться терпіти.

Вона знову подивилася в дзеркало і сказала собі тихо:

— Я тримаюсь. Поки що.

Але навіть їй самій цей голос не здався переконливим.

О дев'ятій ранку Марта провела щотижневий медичний огляд команди — протокол, що вона встановила ще на початку місії. Кожен понеділок, кожен член екіпажу мав пройти базову перевірку: вага, тиск, пульс, короткий неврологічний тест, психологічна оцінка.

Раніше це було формальністю. Тепер це було питанням виживання.

Данило прийшов першим. Він завжди був пунктуальним. Він сів на медичну кушетку, не дивлячись на Марту, дивлячись кудись у підлогу.

Марта виміряла його вагу: 73 кг. Тиждень тому було 76. Втрата ваги 3 кг.

— Данило, ти їси? — запитала вона, записуючи цифру.

— Так, — відповів він коротко.

— Скільки?

— Дві порції на день. Як усі.

— Але ти не доїдаєш, — сказала Марта. Це не було питанням. Вона бачила, як він віддавав частини своїх порцій іншим, як він їв найменші шматки, залишаючи більші для неї, Тензіна чи Айлін.

Данило не відповів.

Марта виміряла його тиск: 130/85. Високий. Виміряла пульс: 78 у спокої, але вона бачила, як він стрибав, коли Данило нервував.

Вона взяла аналізатор крові, взяла краплю з пальця Данила. Екран показав результат через тридцять секунд: високий рівень кортизолу. Гормон стресу.

— Тобі треба спати, Даниле, — сказала Марта, відкладаючи прилад.

— Не можу, — відповів він просто.

— Це не прохання. Це медична рекомендація. Твоє тіло на межі. Якщо ти не відпочинеш, ти зламаєшся. Фізично.

Данило подивився на неї, і в його очах була втома, що йшла глибше, ніж просто втома тіла.

— Записано, — сказав він і встав.

Марта не зупинила його. Вона знала, що слова не допоможуть. Він був занадто глибоко в своїйпровині, щоб почути.

Тензін прийшов другим. Він усміхався, як завжди, але Марта бачила, що усмішка не досягала очей.

Вона перевірила його: вага стабільна, тиск нормальний, пульс нормальний. Фізично він був найздоровішим із них усіх — роки медитації та фізичних тренувань у монастирі зробили своє.

— Ти в порядку, Тензіне, — сказала Марта, закриваючи його медичну карту.

— Дякую, докторе, — відповів він, усміхаючись знову.

Марта подивилася на нього уважно.

— Ти менше жартуєш.

Тензін підняв брову.

— Помічаєте?

— Я помічаю все, — сказала Марта. — Це моя робота.

Тензін усміхнувся, але цього разу усмішка була сумною, щирою.

— Може, жарти закінчились, Марто. Може, вже нічого смішного не залишилось.

Марта не знала, що відповісти. Тензін завжди був тим, хто підтримував інших гумором, хто розряджав напругу легкою фразою. Якщо він перестав жартувати, це означало, що навіть він — найспокійніший із них — досяг своєї межі.

— Якщо тобі треба поговорити... — почала Марта.

— Я знаю, — сказав Тензін, поклавши руку їй на плече. — Дякую. Але зараз мені треба просто... бути.

Він пішов, залишивши Марту з відчуттям, що щось важливе зламалося.

Айлін прийшла останньою. Вона виглядала гірше за всіх — очі запалі, шкіра бліда, руки тремтіли навіть тоді, коли вона намагалася їх контролювати.

Марта виміряла її вагу: 54 кг. Тиждень тому було 56. Втрата ваги 2 кг.

— Айліне, ти недоїдаєш, — сказала Марта.

— Я їм достатньо, — заперечила Айлін, не дивлячись на неї.

— Ні, не їси. Твоє тіло спалює м'язи. Якщо так триватиме...

— Я психолог, Марто, — перебила Айлін різко. — Я знаю, що зі мною відбувається. Я знаю про стресовий катаболізм, про втрату апетиту, про все інше.

Марта зупинилася, подивилася на неї.

— Знати і піклуватись про себе — різні речі.

Айлін нарешті подивилася на неї, і в її очах були сльози, які вона не випускала.

— Я справлюсь, Марто. Мушу справитись.

Марта хотіла сказати щось заспокійливе, щось підбадьорююче. Але слова не йшли. Бо вона сама не була впевнена, що справиться.

Марта була в медичному модулі, організовуючи запаси ліків, коли пролунав виклик по внутрішньому зв'язку:

— Марто, це Данило. Мені потрібна твоя думка. Терміново.

Вона відклала інвентаризацію і пішла до центрального модуля. Данило стояв біля екрану, Тензін сидів за консоллю, Айлін стояла осторонь, обіймаючи себе руками.

На екрані світилися два запити, обидва червоні, обидва критичні.

— Що сталося? — запитала Марта.