Глава 28: День 9: Ресурси тануть

Дев’ятий день почався не з надії, а з арифметики. Холодної, безжальної арифметики цифр, що невпинно йшли вниз.

Данило Коваленко сидів у модулі управління о шостій ранку — хоча на станції «Омега» поняття ранку давно втратило сенс, бо сонце сходило і заходило кожні дев'яносто хвилин, а їхнє життя вимірювалося не днями і ночами, а змінами, аваріями, рішеннями. Але за корабельним часом булашоста ранку, і Данило, як завжди, почав день із перевірки систем.

Він відкрив головну діагностичну панель і почав читати показники, записуючи їх у свій потертий блокнот — старомодна звичка, якої він не міг позбутися навіть у космосі, де все мало бути цифровим.

Енергопередача: 38%. Після ремонту була 43%.

Упала ще на п'ять відсотків за добу. Це було гірше, ніж він очікував. Він перевірив контури, з'єднання, генератори. Всі працювали в межах допустимого, але «допустиме» ставало дедалі вужчим коридором між функціональністю та відмовою.

Життєзабезпечення: 65%

Упало на сім відсотків. Фільтри повітря забивалися швидше. Система рециркуляції води працювала з перебоями. Температурний контроль ледь справлявся. Станція боролася за кожен градус тепла, за кожен літр повітря.

Температура на станції: +13°C

Два градуси вниз за добу. Данило відчував це фізично — холод проникав крізь одяг, крізь шкіру, оселявся в кістках. Він носив уже чотири шари одягу, але це не допомагало. Холод був не зовні — він був всередині, в самій структурі станції, що повільно вмирала.

Їжа: на 21 день.

За умови суворого раціонування. Данило порахував: якщо вони їстимуть двічі на день замість трьох, якщо зменшать порції на третину, якщо відмовляться від будь-яких додатків — вони протримаються три тижні. Можливо, трохи довше…

Він записав цифру в блокнот і відчув, як щось стискається в животі. Не голод — ще не голод. Страх.

Вода: стабільно

Єдина хороша новина. Система рециркуляції ще працювала. Вони могли пити, могли мити руки, могли підтримувати гігієну. Принаймні в цьому їм пощастило.

Кисень: 70% ефективності

Генератори кисню працювали, але з кожним днем гірше. Данило відчував це — повітря ставало важчим, густішим, наче в ньому було менше життя. Вони ще не задихалися, але він знав: якщо ефективність впаде нижче п'ятдесяти відсотків, їм залишаться лічені дні.

Данило закрив блокнот, потер обличчя долонями. Його руки були холодні, пальці ледь ворушилися. Він подумав: «Якщо так триватиме, за два тижні станція стане непридатною для життя».

Не «може стати». Стане.

Він розпочав писати звіт для Землі. Офіційний. Сухий. Без емоцій. Просто факти.

«День 9. Системи продовжують деградувати. Енергопередача 38%. Життєзабезпечення 65%. Температура +13°C. Прогноз: критичний стан через 14-17 днів. Запит на ремонтну місію або евакуацію. Кінець звіту».

Він перечитав написане і додав одне останнє речення:

«Продовжуємо виконувати місію».

Бо що ще він міг написати?

О восьмій ранку Данило встановив зв'язок із ЦКУ. Зв'язок був кращим, ніж на початку кризи, але все одно нестабільним — голос оператора перебивався шумом, затримки сягали кількох секунд, іноді слова зникали у статичних хвилях.

— Omega, це ЦКУ. Приймаємо ваш звіт. — Голос був новий, не той, що Данило чув раніше. Молодший. Втомленіший. — Аналізуємо дані.

Данило чекав. Статична тиша заповнила ефір. Потім голос повернувся:

— Omega, розуміємо вашу ситуацію. Інші станції в такому ж стані. Деякі гірше.

«Деякі гірше», — подумав Данило.

Йому хотілося запитати: «Скільки гірше? Хтось уже помер?» Але він не запитав. Він не був певен, що хоче знати відповідь.

— Скільки часу до відновлення? — запитав він замість цього. — Коли ви надішлете ремонтну місію?

Пауза. Довша, ніж зазвичай. Потім:

— Ремонтна місія планується. Але не раніше трьох тижнів. Ми стикаємося з технічними труднощами. Погода на Землі ускладнює запуски.

Три тижні. Данило закрив очі, відчуваючи, як надія, яка ще теплилася десь у глибині, згасає.

— У нас може не бути трьох тижнів, — сказав він тихо.

Пауза знову. Потім голос оператора, ще тихіший, ще втомленіший:

— Ми знаємо, Omega. Робіть, що можете. Ми намагаємося прискорити процес.

— А допомога? — Данило ненавидів, як його голос звучав — наче він благав. Але він мусив запитати. — Чи можете ви надіслати додаткові ресурси? Їжу? Запчастини?

— Всі ресурси направлені на Землю, — відповів оператор, і в його голосі була провина. — Ситуація тут критична. Ми не можемо... вибачте, Omega. Ми не можемо вам допомогти зараз.

Данило стиснув кулаки. Він розумів. Він завжди розумів. Логіка була безжальна: мільйони на Землі проти чотирьох на станції. Вибір був очевидний.

Але розуміння не полегшувало.

— Зрозуміло, — сказав він, намагаючись, щоб його голос звучав професійно. — Omega продовжує місію.

Він хотів закінчити зв'язок, але оператор заговорив знову:

— Omega, ще одне. Попит на енергію зростає. Ситуація на Землі погіршується.

Данило відкрив очі.

— Наскільки?

— Смерті, — сказав оператор просто. — Щодня. Сотні. В деяких регіонах — тисячі. Холод, хвороби, відсутність інфраструктури. Ви робите все, що можете, але... цього недостатньо.

Данило не відповів. Що він міг сказати? «Вибачте, що не можу врятувати всіх»? «Вибачте, що ми — тільки люди»?

— Зрозуміло, — повторив він. — Кінець зв'язку.

Він вимкнув комунікатор і сидів у тиші, дивлячись на екран, де мерехтіли цифри, графіки, карти. Червоні точки. Жовті точки. Кожна — життя. Кожна — чиясь мати, чийсь син, чиясь надія.

І він не міг врятувати їх усіх.

О дев'ятій ранку Данило зібрав команду в центральному модулі. Всі прийшли швидко — вони вже знали, що коли Данило скликає нараду так рано, це не хороші новини.

Марта сиділа за столом, обличчя бліде, але зосереджене. Тензін стояв біля стінки, руки схрещені на грудях, погляд серйозний. Айлін сиділа на краю стільця, її руки тримали чашку з остиглим чаєм, наче це був єдиний теплий предмет у всесвіті.