Глава 26: Тиждень перший. Підсумки

Восьмий день на станції «Омега» почався не з тривоги, не з аварійних сигналів, не з криків чи паніки. Він почався з тиші — глибокої, важкої тиші, що наповнювала кожен модуль, кожен коридор, кожен куточок станції. Тиші виснаження.

Данило прокинувся у своєму спальному модулі, не пам'ятаючи, коли заснув. Останнє, що він пам'ятав, — це як вони сиділи в модулі зв'язку після читання повідомлень, як Айлін тримала його, як Марта плакала вперше за весь час. Хтось — мабуть, Тензін — відвів його до ліжка, накрив ковдрою. Він заснув у одязі, не роздягаючись, просто провалився в темряву, наче в безодню.

Тепер він лежав, дивлячись у стелю, і рахував. Вісім днів. Сто дев'яносто дві години. Одинадцять тисяч п'ятсот двадцять хвилин. Кожна хвилина була рішенням, вибором, жертвою.

Термометр на стіні показував +15°C. Вище, ніж вчора. Ремонт спрацював. Система життєзабезпечення відновилася до 72%. Не ідеально, але краще.

Але яка ціна?

Данило встав, витер обличчя долонями, відчуваючи щетину, що вже більше нагадувала бороду. Він не голився тиждень. Не мив волосся. Їв мінімально. Спав по кілька годин. Він ставав тінню самого себе.

Він одягнув четвертий шар одягу — старий светр, що пахнув потом і страхом — і вийшов у коридор.

Станція жила. Гула. Дихала. Але в цьому диханні було щось неправильне, наче вона теж втомилася, теж боролася за кожен вдих.

О дев'ятій ранку за корабельним часом вони зібралися в центральному модулі. Всі четверо. Данило приніс свій планшет із даними. Марта — свої розрахунки. Тензін — каву, зварену на старій кавоварці, що ледве працювала. Айлін — нотатки, записані від руки, бо її планшет розрядився, а вона забула зарядити.

Вони сиділи навколо столу — маленького, металевого, холодного — і дивилися один на одного. Всі виглядали втомлено. Всі виглядали старше, ніж тиждень тому. Наче ця криза відняла в кожного по кілька років життя.

Данило почав. Він завжди починав. Це була його робота — говорити цифри, факти, реальність.

— Тиждень перший, — сказав він, його голос був тихим, але твердим. — Підсумки. Системи станції: життєзабезпечення відновлено до 72%, енергопередача стабілізована на 43%. Температура на станції +15°C, прийнятно для продовження місії.

Він зробив паузу, подивився в свої нотатки.

— Енергопередача на Землю: за тиждень ми забезпечили теплом близько дев'яти мільйонів людей у критичних зонах. Середня тривалість передачі: шістнадцять годин на зону. Відновлення після нашого ремонту зайняло п’ять годин, як планували. Сам ремонт тривав лише чотири години. Це ви знаєте.

Марта додала, її голос був сухим, професійним:

— Втрати енергії під час ремонту: за нашими оцінками, близько п'ятисот тисяч людей залишилися без опалення на критичний період. За даними, які ми отримали з Землі, підтверджені смерті: триста сорок сім. Можливо, більше. Дані ще збираються.

Тиша. Ніхто не дихав. Триста сорок сім. Не цифра. Люди. Обличчя. Історії.

Айлін тихо сказала:

— Ми також отримали дві тисячі сто сорок три повідомлення від людей з Землі. Семдесят два відсотки — вдячність. Вісімнадцять відсотків — гнів або звинувачення. Десять відсотків — прохання про допомогу. З них ми змогли відповісти на тридцять вісім відсотків. Решта — за межами наших можливостей.

Вона подивилася на свої записи, її рука тремтіла.

— Психологічний стан екіпажу: критичний. Всі члени команди демонструють ознаки емоційного виснаження, депресії, посттравматичного стресу. Рекомендація: ротація або евакуація. Але... — Вона підняла очі. — Обидва варіанти неможливі.

Тензін, що досі мовчав, нарешті заговорив:

— Що досягли: ми живі. Ми функціонуємо. Ми продовжуємо передавати енергію. Дев'ять мільйонів людей мають тепло. Це не мало.

Він зробив паузу, його погляд став серйознішим.

— Що втратили: триста сорок сім життів. Нашу впевненість. Нашу невинність. Нашу здатність спати спокійно.

Він подивився на них усіх.

— Але ми не втратили один одного. Ще ні.

Марта відсунула свій планшет, схрестила руки на грудях.

— Питання не в тому, що ми зробили. Питання в тому, що ми робимо далі. Ситуація не покращується. Вона стабілізувалася, але не покращилася. Ми все ще на межі. Внизу все ще мільйони людей, що потребують допомоги. А ми — четверо втомлених, зламаних людей на станції, що розвалюється.

Данило кивнув.

— Марта права. Ми не можемо продовжувати так само. Якщо ми просто триматимемось за статус-кво, ми програємо. Станція продовжить деградувати. Люди внизу продовжать помирати. Ми продовжимо ламатися.

Айлін підняла голову, у її очах була відчай.

— Тоді що? Що ми можемо зробити інакше? Ми вже робимо все, що можемо!

— Ні, — сказав Данило тихо. — Ми робимо все, що вважаємо безпечним. Але, можливо, треба діяти радикальніше.

Марта підвелася, підійшла до екрану на стіні, де відображалася схема станції.

— Данило має рацію. Є речі, які ми не розглядали, бо вони занадто ризиковані. Наприклад: перенаправлення енергії з резервних систем. Зараз ми використовуємо тільки сімдесят відсотків нашої потужності, бо інші тридцять — це резерв на випадок критичної аварії.

— Якщо ми використаємо резерв, — додав Данило, — ми зможемо передавати на двадцять п'ятьвідсотків більше енергії вниз. Це означає ще два-три мільйони людей у теплі.

Тензін нахмурився.

— А якщо станеться критична аварія?

Данило і Марта переглянулися. Данило відповів:

— Тоді ми помремо. Швидко.

Тиша знову заповнила модуль. Айлін встала, відійшла до вікна — маленького ілюмінатора, через який було видно Землю внизу, синю, білу, прекрасну і байдужу.

— Ви пропонуєте, щоб ми поставили на кон наші життя заради ще кількох мільйонів? — її голос був тихим, але напруженим.

— Так, — сказала Марта без вагань. — Це логічно. Чотири життя проти мільйонів.

— Це не логічно! — вигукнула Айлін, обертаючись. — Це самогубство! Ми не зобов'язані вмирати за них!