Глав 25: Земля. Множинні голоси

Коли зв'язок відновився після вимкнення передачі, на станцію посипалися повідомлення. Сотні. Тисячі. Текстові, голосові, відео. Вони приходили через офіційні канали зв'язку, через особисті комунікатори, через службову пошту. Землі було що сказати екіпажу «Омеги», і вона говорила.

Данило сидів у модулі зв'язку, дивлячись на екран, де мигав лічильник нових повідомлень: 1847... 1849... 1852... Число зростало кожну секунду. Він не знав, з чого почати. Він не був певен, що хоче починати взагалі.

Марта зайшла за ним, стала в дверях. Вона теж дивилася на лічильник.

— Треба прочитати, — сказала вона тихо.

— Я знаю, — відповів Данило, не відриваючи погляду від екрану.

— Ми разом, — додала Марта. — Викликати інших?

Данило подумав. Частина його хотіла сказати «ні», хотіла захистити Айлін і Тензіна від того, що може бути в цих повідомленнях. Але інша частина — та, що знала, що вони всі несуть цей тягар разом, — кивнула.

— Так. Викликай.

Через десять хвилин усі четверо сиділи в модулі зв'язку. Айлін тримала чашку з гарячим чаєм, але не пила — просто тримала, наче потребувала чогось теплого в руках. Тензін сидів на підлозі, схрестивши ноги, обличчя спокійне, але очі уважні. Марта стояла за Данилом, руки схрещені на грудях. Данило сидів перед екраном, його рука зависла над клавіатурою.

— Готові? — запитав він, не обертаючись.

Ніхто не відповів, але ніхто не заперечив. Данило сприйняв це як згоду і відкрив перше повідомлення.

Відправник: Марія Коваль, Київ Тема: Дякую

«Шановний екіпажу станції "Омега",

Я не знаю, чи дійде це повідомлення до вас, але я мушу написати. Моя мама (78 років) жила одна вквартирі на Оболоні. Коли припинилося опалення, я не могла дістатися до неї — дороги були заблоковані, транспорт не ходив. Я думала, що втрачу її. Я молилася, плакала, шукала вихід і не знаходила.

А потім ви відновили енергопередачу. Я не знаю, як ви це зробили. Я не розумію технічних деталей. Але коли я нарешті дісталася до мами, вона була жива. Вона була в теплі. Вона усміхалася.

Я знаю, що ви там, нагорі, теж страждаєте. Я знаю, що вам теж холодно і страшно. Але ви врятували мою маму. Ви врятували багатьох мам, батьків, дітей.

Дякую. Від усього серця. Дякую за те, що ви не здалися.

Марія»

Данило прочитав повідомлення вголос, його голос тремтів наприкінці. Айлін витерла очі — вона вже плакала. Тензін повільно кивнув, наче погоджуючись із чимось невисловленим. Марта стояла нерухомо, але Данило бачив, як її щелепа напружилася.

— Наступне, — сказала Марта тихо.

Данило відкрив наступне повідомлення.

Відправник: Ахмед Аль-Джазарі, (пересланий біженцем у Бейруті) Тема: Чому не ми?

«Я не знаю ваших імен. Я не хочу їх знати.

Моя дружина померла вчора вночі. Вона замерзла. У нас не було опалення п'ять днів. Ми чекали. Ми вірили, що допомога прийде. Ми чули по радіо, що ви там, на станції, працюєте, розподіляєте енергію. Ми думали: "Може, сьогодні. Може, завтра".

Але допомога не прийшла. А моя дружина померла.

Я знаю, що ви не можете врятувати всіх. Я знаю, що вам теж важко. Але чому не ми? Чому наше місце завжди останнє? Чому біженці завжди в кінці списку?

Моя дружина звалася Лейла. Їй було 34. Вона любила квіти. Вона хотіла, щоб наша дочка виросла в безпеці. Вона не дожила, щоб побачити це.

Я не прощу вас. Ніколи.

Ахмед»

Тиша. Важка, задушлива. Данило не міг дихати. Він дивився на екран, на ім'я — Лейла, 34 роки — і відчував, як щось розривається в його грудях.

Айлін піднялася, швидко вийшла з модуля. Через стінку почувся звук — вона плакала, намагаючись приглушити ридання. Тензін закрив очі, його губи беззвучно ворушилися — молитва, мантра, щось.

Марта не поворухнулася. Вона просто стояла, дивлячись на екран.

— Продовжуй, — сказала вона.

Данило подивився на неї, не віривши.

— Марто...

— Продовжуй, — повторила вона твердо. — Ми маємо почути всі. Не тільки хороші.

Данило сковтнув, кивнув і відкрив наступне повідомлення.

Відправник: Олена Коваленко, Київ. Тема: Даниле

«Даниле,

Я не знаю, чи дійде це до тебе як приватне повідомлення, чи воно потрапить у загальну чергу. Але я пишу, бо не можу більше мовчати.

Міші стало гірше. Температура піднялася до 39,2. Лікарі кажуть везти в лікарню, але я боюся. Там холодно. Там багато хворих. Я не знаю, що робити.

Я знаю, що у тебе є робота. Я знаю, що там мільйони людей, що потребують допомоги. Я не прошу тебе вибрати нас замість них. Я просто прошу... будь ласка, повернися додому. Якщо можеш. Міша питає про тебе щодня. Він каже: "Коли татко повернеться, все буде добре". І я не знаю, що відповісти. Я кажу: "Скоро татко повернеться. Ми повинні бути сильними. Розуміти і чекати". Але я не впевнена, що це правда.

Я скучила за тобою, Даниле. Я люблю тебе. І Міша любить. І нам потрібен ти тут, удома, а не там, у холоді й небезпеці.

Будь ласка. Якщо можеш. Повернися.

Олена»

Данило не зміг дочитати вголос. Його голос зламався на імені Міші. Він передав планшет Марті, відвернувся, притиснув долоні до обличчя. Його плечі тремтіли.

Марта прочитала решту мовчки, потім поклала планшет на стіл. Вона підійшла до Данила, поклала руку йому на плече. Не сказала нічого. Просто стояла поруч.

Тензін відкрив очі, подивився на Данила.

— Хочеш зупинитися?

Данило похитав головою. Він витер обличчя, випрямився, взяв планшет назад.

— Ні. Продовжимо.

Відправник: Анонім Тема: Ви — вбивці

«Ви думаєте, що ви герої? Ви думаєте, що врятували світ?

Ви вбили мого сина. Йому було 6 років. Він замерз у нашій квартирі, поки ви там, нагорі, вирішували, хто вартий тепла, а хто — ні.

Ви — не герої. Ви — боги, що грають із життями людей. Ви вибираєте, хто живе, хто помирає, і думаєте, що це ваше право.