Глава 24: Дві години потому. І далі. Ремонт.

Данило стояв біля головного вимикача енергопередачі. Велика червона важіль на панелі. Простий рух — і мільйони внизу залишаться без тепла.
Марта, Айлін і Тензін стояли поруч. Готові до роботи. Інструменти, запчастини, схеми — все розкладено. 
— Центри готові? — Данило запитав у мікрофон.
Голос Лещинського, тремтячий але твердий:
— Варшава готова. Лікарні попереджені, генератори запущені.
Інший голос — жіночий, з українським акцентом:
— Київ готовий. Резервні системи активовані.
Третій — з Бухареста:
— Румунія готова.
Данило подивився на команду. Марта кивнула. Айлін стиснула кулаки. Тензін закрив очі на мить, мовчки помолився.
— Відключаю енергопередачу, — Данило сказав у мікрофон. — Зараз.
Він опустив важіль. Енергопередача вимкнулася. Екран потемнів. Панелі на стіні згасли. Зелені індикатори змінилися на червоні. Гудіння, яке супроводжувало їх останні дні, зникло.
Тиша. Абсолютна, моторошна тиша.
На Землі, у той самий момент, мільйони опалювальних систем вимкнулися. Люди відчули, як тепло йде з їхніх домівок.

Данило стояв, дивлячись на порожній екран, і відчував холод — не той, що був навколо, а той, що народився всередині.

Земля. Київ. Лікарня №7. 16:01.

Ірина Олександрівна стояла в центральному пості, дивилася на монітор живлення.
Зелений індикатор мерехтів. Мерехтів. Погас.
Червоний запалився.
— Резервний генератор! — вона крикнула.
Гудіння. Вібрація. Генератор запускався.
П'ять секунд. Десять. П'ятнадцять.
Світло спалахнуло знову — тьмяніше, але було.

Ірина підбігла до палати інтенсивної терапії. Всі апарати працювали. Діти дихали.
Вона дозволила собі видихнути.
— Докторе, — медсестра Зоя підійшла, — скільки палива в генераторі?
Ірина подивилася на датчик:
— Чотири години. Може, п'ять, якщо економно.
— А якщо вони не встигнуть за чотири?
Ірина не відповіла.

Земля. Варшава. Квартира Лещинського.

Світлана стояла на кухні, коли світло згасло.
Вона не здригнулася. Чекала цього.
Дістала свічку, запалила. Тепле жовте світло заповнило кімнату.
Подивилася на годинник. 16:01.
«П’ять години, — думала вона. — Анджей сказав — максимум десять».
Вона сіла біля вікна, дивилася на Варшаву, що темніла.
Половина міста без світла. Тільки вікна з резервним живленням світилися поодиноко.
«Тримайтеся, — молилася вона беззвучно. — Хто б ви не були там, нагорі. Тримайтеся».

Земля. Київ. Квартира Олени.

Олена готувала вечерю, коли опалення вимкнулося. Вона відчула це миттєво — повітря стало холоднішим.
Міша підбіг:
— Мамо, чому так холодно?
Олена присіла, обійняла його:
— Татові потрібно відремонтувати щось на станції. Ненадовго. Кілька годин.
— А потім знову буде тепло?
— Так, сонечко. Потім знову буде.
— Обіцяєш?
Олена не хотіла обіцяти. Не знала, чи може.
Але подивилася сину в очі і сказала:
— Обіцяю.
Міша усміхнувся, повірив їй.
Олена одягла на нього дві куртки, загорнула в ковдру. Вони сіли на дивані, притиснувшись одне до одного.
І чекали.
Як мільйони інших.
Чекали, поки чотири людини в космосі зроблять неможливе.
Ще раз.

Станція Omega. 16:05.

Тензін і Данило працювали на зовнішній панелі всередині технічного відсіку. Марта передавала інструменти. Айлін читала інструкції.
— Перший модуль від'єднаний, — Тензін сказав, витягаючи обвуглену плату. — Наскільки пошкоджений другий?
Данило світив ліхтариком:
— Половина схем спалена. Доведеться перепаювати.
— Скільки часу?
— Година. Може, більше.
— Встигнемо, — Данило сказав, хоча сам не був певен.
Вони працювали мовчки. Тільки звук інструментів, важке дихання, іноді прокльони, коли щось не виходило.
Час тікав.

16:30. 17:30. 18.30

— Другий модуль готовий, — Тензін витер піт зі лоба. — Третій?
Данило перевірив:
— Критично пошкоджений. Треба замінити повністю.
— У нас є запасний?
— Так. Айліне, принеси модуль C-7 із сховища.
Айлін побігла.
Марта дивилася на годинник. Нервово стукала пальцем по стегну.

19.00 Три години.

Земля. Лікарня №7. 19:15.

— Докторе! — Зоя вибігла з кімнати генератора. — Паливо на критичному рівні!
Ірина підбігла, подивилася на датчик. Червона зона.
— Скільки залишилось?
— Тридцять хвилин. Максимум сорок.
Ірина подивилася на палати. П'ятдесят дітей. П'ятдесят життів, що залежали від цих тридцяти хвилин.
— Зменште навантаження, — вона наказала. — Вимкніть все несуттєве. Тільки апарати життєзабезпечення.
— Зрозуміла. Біжу.
Ірина пішла до палати, стояла біля дверей, дивилася на дітей.
«Тримайтеся, — думала вона. — Ще трохи. Тримайтеся».

Станція. 19:45.

— ГОТОВО! — Данило закрутив останній болт. — Модуль встановлений!
— Перевіряю з'єднання, — Тензін працював швидко, його пальці літали по дротах.
Марта тримала схему:
— Червоний до синього, зелений до жовтого...
— Знаю! — Тензін не зупинявся.
Айлін стояла біля консолі:
— Готові до тестування?
— Ще хвилину! — Данило.
Секунди тяглися як години.
— Готово! — Тензін відскочив. — Тестуйте!
Айлін натиснула кнопку. Панель ожила. Індикатори замиготіли.
Зелений. Зелений. Зелений.
Червоний.
— Де червоний?! — Данило підбіг.
— Сектор D! Щось не так!
Данило перевірив з'єднання:
— Контакт слабкий! Затискач!
Тензін кинув йому інструмент. Данило затиснув, перевірив.
— Тестуйте знову!
Айлін натиснула.
Зелений. Зелений. Зелений. Зелений.
Всі зелені.
— ПРАЦЮЄ! — Айлін закричала.
Данило побіг до головної консолі:
— Вмикаю енергопередачу!
Він підняв важіль.
Гудіння повернулося. Панелі засвітилися. Індикатори позеленіли один за одним.