Глава 23: День сьомий. Температура падає

Таксист їхав швидко, бурмотячи без пауз. Про холод у салоні, про рахунки, що ростуть швидше за зарплату, про те, що «все летить шкереберть». Лещинський слухав мовчки. На світлофорі водій глянув на телефон — новини про станції, про екіпаж. Він різко стих.

— Ох… вибачте. Не знав, що ви там працюєте. Ви герої.

Лещинський похитав головою.

— Герої там, нагорі. Я просто намагаюся не зашкодити.

Сьомий день. Данило прокинувся від холоду — того самого холоду, що вже не був просто дискомфортом, а став постійним супутником, що проникав крізь одяг, крізь ковдру, крізь шкіру прямо в кістки. Він подивився на термометр на стіні свого модуля: +10°C. Вчора було +12°C. Позавчора — +14°C. Температура падала повільно, але невпинно, наче станція вирішила здатися без боротьби.

Він встав, натягнув другий светр — уже третій шар одягу, який він носив постійно — і пішов до модуля управління. Його дихання було видимим у повітрі, маленькі білі хмарки, що зникали через секунду, але залишали відчуття, що станція стає не домом, а холодильником.

У модулі управління було трохи тепліше — системи там працювали активніше, генеруючи тепло, — але навіть тут Данило відчував холод. Він сів за консоль, ввімкнув екрани і почав перевіряти показники.

Енергопередача: 41%. Упала на один відсоток. Небагато, але достатньо, щоб означати, що система продовжує деградувати.

Життєзабезпечення: 64%. Упало на чотири відсотки. Це було гірше. Це було тривожно.

Температура на станції: +10°C у житлових модулях, +14°C у технічних, +16°C тільки в центральному ядрі, де працювали основні системи.

Данило подивився на графіки, що показували динаміку за останні сім днів. Лінії йшли вниз — повільно, але невідворотно. Він зробив швидкий розрахунок у голові: якщо тенденція збережеться, через два дні температура впаде до +7°C. Через чотири — до +5°C. Через тиждень...

Він не закінчив думку. Не хотів.

За спиною почулися кроки. Данило обернувся і побачив Марту. Вона виглядала так само втомлено, як і він — темні кола під очима, обличчя бліде, губи злегка синюваті від холоду. Вона тримала в руках чашку з чимось гарячим — чай або кава, Данило не міг розрізнити.

— Бачив? — запитала вона, кивнувши на екран.

— Так, — відповів Данило. — Температура падає швидше, ніж ми розраховували.

Марта підійшла, стала поруч, подивилася на графіки. Її обличчя не виражало емоцій, але Данило знав її достатньо добре, щоб помітити напругу в куточках очей.

— Система охолодження, — сказала вона тихо. — Вона не справляється. Ми генеруємо тепло, але система не може його утримати. Ізоляція пошкоджена. Тепло виходить у космос швидше, ніж ми можемо його відновити.

Данило кивнув.

— Я знаю. Я перевірив контури охолодження вчора. Троє з восьми не функціонують належним чином. Четвертий на межі.

— Можемо полагодити? — запитала Марта, хоча за її тоном Данило розумів, що вона вже знає відповідь.

— Можемо, — сказав він. — Але для цього треба вимкнути енергопередачу на Землю. Повністю. Щонайменше на п’ять годин. Можливо, на десять. Точніше скаже Тензін.

Марта мовчки сьорбнула з чашки. Потім сказала:

— Якщо вимкнемо передачу, скільки людей внизу залишаться без тепла?

Данило подивився на карту на екрані. Червоні точки. Жовті точки. Зелені. Кожна — тисячі, десятки тисяч людей.

— Близько півмільйона, — сказав він тихо. — Можливо, більше. Залежить від того, які зони. Якщо вимкнемо пріоритетні — пів мільйона - мільйон.

— А якщо не вимкнемо? — запитала Марта. — Якщо продовжимо передавати?

Данило знову подивився на графіки.

— Тоді температура тут упаде до критичного рівня за п'ять-шість днів. Ми не витримаємо.

Марта поставила чашку на стіл, схрестила руки на грудях:

— Отже, вибір: ми або вони.

Данило не відповів. Він не міг. Бо це був той вибір, якого він боявся найбільше.

Через годину вся команда зібралася в центральному модулі — єдиному місці на станції, де було достатньо простору для всіх чотирьох. Данило стояв біля екрану, демонструючи графіки та розрахунки. Марта сиділа на стільці, обличчя непроникне. Тензін сидів на підлозі, схрестивши ноги, закриті очі — він слухав, але не дивився. Айлін стояла біля стінки, обійнявши себе руками, наче зберігаючи тепло.

— Ситуація така, — почав Данило, намагаючись, щоб його голос звучав спокійно і професійно. — Температура на станції падає. Система життєзабезпечення деградує швидше, ніж ми очікували. Якщо не зробимо нічого, через п'ять-шість днів ми досягнемо критичного рівня. Можливо, менше.

— Що означає «критичний рівень»? — запитала Айлін тихо.

Данило не хотів відповідати, але мусив.

— Це означає, що ми не зможемо функціонувати. Гіпотермія. Відмова систем. Можливо, смерть.

Тиша. Важка, густа, наче хтось наповнив модуль свинцем.

— Але ми можемо полагодити систему, — продовжив Данило. — Якщо вимкнемо енергопередачу на Землю. Повністю або частково. Це дасть нам час відремонтувати контури, перезавантажити систему, відновити ізоляцію.

— А що станеться з людьми внизу? — запитав Тензін, не відкриваючи очей.

— Близько півмільйона людей залишаться без тепла, — сказав Данило. — Можливо, більше. Залежить від того, які зони ми вимкнемо.

Айлін зробила крок вперед, її голос був напруженим:

— Скільки з них помруть?

Данило відвернувся, не міг дивитися їй в очі.

— Не знаю. Це залежить від багатьох факторів. Температури на місці. Наявності альтернативних джерел тепла. Стану здоров'я людей. Але... — Він зробив паузу, змусив себе сказати правду. — Хтось помре. Це неминуче.

Марта заговорила, її голос був твердим, раціональним, але в ньому проскакували нотки, що видавали напругу:

— Альтернатива — ми продовжуємо передавати енергію і ризикуємо власним життям. Якщо ми помремо, передача взагалі припиниться. Назавжди. Тоді всі, хто залежить від нас, залишаться без допомоги.