Глава 22: Тензін втручається

Тензін Норбу завжди знав, коли хтось страждає. Це не було екстрасенсорним відчуттям або якоюсь містичною здатністю — просто він вмів дивитися на людей і бачити не тільки їхні обличчя, але й те, що ховалося за ними. Він бачив, як Данило ходить коридорами станції з опущеною головою, як Марта стає ще мовчазнішою, ніж зазвичай, як Айлін дивиться на них обох із занепокоєнням, яке вона намагається приховати.

Щось сталося. Щось важке. І Тензін знав, що якщо він не втрутиться, це щось може зламати їх усіх.

Він знайшов Данила у технічному відсіку — місці, де інженер ховався останні дві доби, начебто перевіряючи системи, але насправді просто уникаючи людей. Данило стояв біля панелі, дивлячись на мигаючі індикатори, але Тензін розумів, що він нічого не бачить. Його очі були порожні, відсутні.

— Даниле, — сказав Тензін тихо, щоб не злякати його.

Данило здригнувся, обернувся. Його обличчя було бліде, очі червоні від недосипання.

— Тензін. Щось потрібно?

— Так, — сказав Тензін, заходячи всередину і закриваючи за собою двері. — Мені потрібно, щоб ти перестав ховатися.

Данило відвернувся, зробив вигляд, що перевіряє якісь показники.

— Я не ховаюся. Я працюю.

— Ти ховаєшся за роботою, — виправив Тензін спокійно. — Це теж вид втечі.

Данило стиснув губи, не відповів. Тензін підійшов ближче, сперся на стінку, схрестив руки на грудях.

— Марта розповіла мені, — сказав він тихо. — Не деталі. Тільки те, що у вас була важка розмова. Про вибір. Про твою родину.

Данило різко обернувся, і в його очах був гнів.

— Вона не мала права...

— Вона не розповіла нічого особистого, — перебив Тензін. — Вона просто сказала, що ти несеш тягар, який надто важкий для однієї людини. І що хтось має тобі допомогти його нести.

Данило відвернувся знову, притулився чолом до холодної панелі.

— Ніхто не може мені допомогти, Тензіне. Це мій вибір. Моя відповідальність.

Тензін мовчав мить, потім тихо сказав:

— У нас у монастирі була притча. Хочеш почути?

Данило не відповів, але й не заперечив. Тензін сприйняв це як згоду.

— Колись давно, — почав Тензін, його голос був спокійним, ритмічним, наче він розповідав цю історію тисячу разів, — у горах жив чоловік. Його село страждало від посухи. Колодязь на краю села ще мав воду, але він був далеко — треба було йти годину в одну сторону. Жителі села були старі, хворі, не могли ходити так далеко. Тож цей чоловік вирішив: «Я принесу їм воду».

Данило не обертався, але Тензін бачив, що він слухає.

— Він узяв відро і пішов до колодязя. Набрав води, поніс назад. Але відро було старе, в ньому була тріщина, і поки він дійшов до села, половина води вилилася. Він віддав те, що залишилося, але цього не вистачило. Люди все ще були спраглими.

Тензін зробив паузу, дозволяючи словам осісти.

— Чоловік пішов знову. І знову. І знову. Кожен раз він ніс воду, кожен раз половина виливалася. Він працював з ранку до ночі, але людей було багато, а води — мало. Якось він сів біля дороги і заплакав. «Я не можу врятувати їх усіх, — сказав він. — Відро протікає. Іншого немає. Що б я не робив, цього недостатньо».

Данило повільно обернувся, подивився на Тензіна.

— І що сталося?

Тензін усміхнувся — не весело, а м'яко, з розумінням.

— Старий монах, що проходив повз, почув його і сказав: «Ти помиляєшся. Подивися на дорогу».

Тензін зробив ще одну паузу, його погляд став серйознішим.

— Чоловік подивився. І побачив, що вздовж дороги, якою він ходив, виросли квіти. Вода, що вилилася з відра, напоїла землю. Насіння, що спало в пилу, проросло. Дорога, що була мертвою, ожила.

Данило дивився на нього мовчки. Тензін продовжив:

— Монах сказав: «Ти не можеш напоїти всіх людей у селі. Твоє відро протікає. Але ти напоїв дорогу. І це теж важливо. Можливо, ти не той, хто має нести воду. Можливо, ти той, хто має садити квіти».

Данило відвернувся, його голос був тихим, ламким:

— Але я не хочу садити квіти, Тензіне. Я хочу врятувати людей. Я хочу, щоб моя дружина і син не мерзли. Я хочу, щоб діти в Бейруті не плакали від холоду. Я хочу...

Він не закінчив. Тензін підійшов, поклав руку йому на плече.

— Я знаю. Але іноді ми не можемо мати те, що хочемо. Іноді ми маємо прийняти те, що можемо.

Данило сів на підлогу, притулився спиною до стінки. Він виглядав таким втомленим, таким виснаженим, наче вся вага світу лежала на його плечах. Тензін сів поруч, не кажучи нічого, просто знаходячись поруч.

Нарешті Данило заговорив:

— Марта сказала, що я маю право вибрати свою родину. Що це нормально — ставити своїх вище за інших. Але я не можу, Тензіне. Я не можу зробити це, бо тоді я буду знати, що хтось інший постраждав. Хтось, кого я не знаю, але хто такий самий реальний, як Міша. Як я буду жити з цим?

Тензін повільно кивнув.

— Це справедливе питання. І знаєш що? Відповіді на нього немає.

Данило різко подивився на нього.

— Що?

— Немає правильної відповіді, Даниле. Це один із тих виборів, де будь-що, що б ти не зробив, все буде і правильним, і неправильним одночасно. Якщо виберешеш свою родину — це любов, але йнесправедливість. Якщо виберешеш незнайомців — це справедливість, але й жорстокість до своїх. Обидва шляхи ведуть і до добра, і до болю.

Данило стиснув кулаки.

— Тоді як вирішувати? Як жити з тим, що будь-який вибір завдасть болю?

Тензін задумався. Він дивився на свої руки — великі, з мозолями, руки, що чинили, будували, тримали.

— У нас у монастирі є поняття — «карма». Але його часто розуміють неправильно. Люди думають, що карма — це покарання за погані вчинки. Але насправді карма — це причина і наслідок. Кожна дія породжує результат. Кожен вибір змінює світ. Питання не в тому, який вибір «правильний», а в тому, з якими наслідками ти готовий жити.

Данило подивився на нього, в його очах був відчай.