Глава 21: Конфлікт: Марта VS Данило

Марта Вебер завжди помічала деталі. Це було частиною її професії — бачити те, що інші пропускали, аналізувати дані, які здавалися незначними, знаходити закономірності там, де інші бачили хаос. І зараз, на шостий день після аварії, коли станція все ще боролася за виживання, а внизу мільйони людей чекали тепла, Марта помічала, що з Данилом щось не так.

Він сидів за моніторами набагато довше, ніж будь-хто інший. Він не їв нормально — тільки енергетичні батончики, які ковтав на ходу, запиваючи холодною водою. Він не спав — принаймні, не більше двох-трьох годин на добу. Його очі були червоні, обличчя бліде, руки тремтіли, коли він вводив команди. Але найголовніше — його погляд. У ньому було щось, чого Марта не бачила раніше. Не просто втома. Не просто стрес. Щось глибше. Щось, що роз'їдало його зсередини.

Вона стояла в коридорі, спостерігаючи за ним через відкриті двері модуля управління. Данило дивився на екран, де відображалася карта енергопередачі. Київ. Варшава. Бейрут. Десятки інших міст, кожне з яких потребувало допомоги. Він перевіряв цифри, перевіряв ще раз, робив нотатки. Але його пальці зупинялися над однією точкою частіше, ніж над іншими. Київ. Печерський район.

Марта знала, що там живе його родина. Вона знала це з його досьє, з розмов, з того, як він іноді згадував про дружину й сина. Вона також знала, що Печерськ не був у пріоритетному списку. Температура там була +10°C — не комфортно, але не критично. Система працювала, хоч і слабо. Інші місця потребували більше.

Але Данило все одно дивився на цю точку. Знову і знову.

Марта підійшла до дверей, постукала тихо по рамі. Данило здригнувся, обернувся. Його обличчя на мить показало щось — страх? провину? — але потім він швидко приховав це за маскою професіоналізму.

— Марто. Щось сталося?

Вона увійшла, закривши за собою двері. Вона не хотіла, щоб хтось інший чув цю розмову.

— Ні. Просто хотіла перевірити дані за останню зміну. Як ситуація?

Данило знизав плечима, повернувся до екрану.

— Стабільна. Дітбудинок отримав +12°C, як планували. Троєщина теж. Поки що скарг немає.

— Поки що, — повторила Марта. Вона підійшла ближче, стала поруч, дивлячись на екран. — А Печерськ?

Данило завмер. Його пальці зависли над клавіатурою. Він не обернувся до неї.

— Що — Печерськ?

— Там твоя родина, — сказала Марта тихо. — Твоя дружина. Твій син.

Данило мовчав. Він дивився на екран, але Марта бачила, що він нічого не бачить. Він десь далеко.

— Я отримав повідомлення, — сказав він нарешті. Його голос був тихим, майже беззвучним. — Від Олени. Міша хворий. Бронхіт. Температура 38,5. Їм холодно.

Марта кивнула повільно. Вона вже здогадувалася.

— І ти хотів допомогти.

Це не було питанням. Це була констатація факту. Данило обернувся до неї, і в його очах була мука.

— Я міг би. Я міг би перенаправити трохи енергії. Зовсім трохи. Підняти температуру на кілька градусів. Ніхто не помітив би. Це не вплинуло б на інші зони. Я перевірив розрахунки. Я... я дійшов до панелі. Моя рука була на кнопці.

— Але ти не зробив цього, — сказала Марта.

Данило повільно похитав головою.

— Ні. Не зробив.

Тиша заповнила модуль. Марта дивилася на нього — на цього чоловіка, що ніс тягар, який міг би зламати когось іншого. Вона бачила, як він тримається. Вона бачила, як він розпадається.

— Чому? — запитала вона тихо.

Данило усміхнувся — гірко, без радості.

—Якщо я украду енергію для Міші, хто втратить її замість нього? Яка інша дитина залишиться в холоді, щоб моя була в теплі?

Марта не відповіла одразу. Вона підійшла до стільця, сіла, схрестивши руки на грудях. Вона дивилася на Данила довго, уважно, наче намагалася прочитати щось, що він не говорив вголос.

— Данило, — сказала вона нарешті. — Ти розумієш, що ти маєш право вибрати їх?

Данило здригнувся, наче вона вдарила його.

— Що?

— Твою родину. Ти маєш право вибрати їх. Ти людина, Даниле. Не машина. Не алгоритм. Людина. І люди вибирають своїх. Це нормально.

Данило відвернувся, стиснув кулаки.

— Це не нормально. Це — зрада. Якщо я вибираю їх, я зраджую всіх інших.

Марта нахилилася вперед, її голос став твердішим.

— Всі інші не твої діти, Даниле. Всі інші не твоя відповідальність настільки, як Міша. Ти не Бог. Ти не можеш врятувати всіх. Ніхто не може.

Данило різко обернувся, і в його очах був гнів — гнів на неї, на себе, на світ.

— Тоді хто їх врятує, Марто? Якщо не я? Якщо кожен з нас вибере тільки своїх, що станеться з рештою? Хто подумає про тих, у кого немає когось нагорі, хто може натиснути кнопку?

Марта не відступала. Вона дивилася на нього прямо, без страху, без осуду.

— Ти не можеш нести відповідальність за весь світ, Даниле. Це тебе вб'є.

— А якщо я не несу, хто понесе?

— Інші! — Голос Марти став гучнішим, різкішим. — Інші інженери, інші станції, інші люди! Ти один, Даниле. Одна людина. Ти не можеш врятувати мільйони, якщо сам розвалишся на шматки.

Данило відвернувся, притулився чолом до холодної стінки модуля. Його плечі тремтіли. Марта бачила, що він на межі.

— Я не можу, Марто, — прошепотів він. — Я не можу вибрати. Бо якщо я виберу Мішу, кожен раз, коли я дивитимуся йому в очі, я знатиму, що хтось інший замерз, щоб йому було тепло. Кожен раз, коли я обійму його, я відчуватиму холод чиєїсь іншої дитини. Я не зможу жити з цим.

Марта встала, підійшла до нього. Вона поклала руку йому на плече — рідкісний для неї жест, бо вона не була людиною дотиків, не була людиною втіхи. Але зараз вона розуміла, що йому потрібне не слово, а дотик. Щось реальне. Щось, що каже: «Ти не один».

— Даниле, — сказала вона тихо. — Ти вже живеш з цим. Кожне рішення, що ти приймаєш, залишає когось у холоді. Кожна кнопка, що ти натискаєш, означає, що хтось отримує тепло, а хтось — ні. Це не зміниться, чи ти виберешеш свою родину, чи ні. Різниця тільки в тому, що зараз ти караєш себе за те, чого не зробив.