Глава 20: Земля. Київ

Квартира на Печерську, де жила родина Коваленків, була маленькою — дві кімнати, кухня, вікна, що виходили на тихий двір із старими каштанами. Олена завжди любила це місце — тут вони з Данилом почали своє життя разом, тут народився Міша, тут вони мали бути щасливими. Але зараз, коли температура в квартирі трималася на рівні +10°C, коли опалення не працювало вже п'ятий день, ця квартира здавалася не домівкою, а пасткою — холодною, темною, безнадійною.

Міша лежав у своєму ліжку, укритий усіма ковдрами, які Олена змогла знайти — двома зимовими, одною літньою, старим вовняним пледом, що дістався їм від бабусі Данила. Хлопчик виглядав таким маленьким під цією горою тканини — дев'ятирічний, але в цей момент здавалося, що йому знову п'ять, наче він знову та маленька дитина, що боялася темряви і просила маму залишитися поруч, поки він не засне.

Обличчя Міші було червоним від температури, губи пересохлі, очі блищали нездоровим блиском. Він кашляв — глибоко, важко, кашель, що роздирав горло і змушував його корчитися від болю. Олена сиділа на краю ліжка, тримала в руках ганчірку з оцтом і прикладала її до його чола. Вода в мисці поруч була ледь теплою — гаряча вода йшла з перебоями, і Олена нагрівала її на газовій плиті, бо інших варіантів не було.

— Мамо, — прошепотів Міша, його голос був хрипким, ледь чутним. — Мені холодно.

Серце Олени стиснулося так, що вона ледь не заплакала. Вона втримала сльози, змусила себе усміхнутися — слабко, але усміхнутися.

— Я знаю, сонечко. Зараз дам ще одну ковдру.

Вона встала, пішла до шафи і витягла останню ковдру — стару, з дірками, але теплу. Вона поклала її зверху на інші, розправила, підправила краї, щоб не було жодної щілини, через яку міг би пройти холод.

Міша подивився на неї великими, втомленими очима.

— А коли тато повернеться?

Олена завмерла. Це питання вона чула кожен день, і кожен день воно розривало їй серце на шматки.

— Скоро, — сказала вона, сідаючи назад на ліжко і беручи його маленьку гарячу руку в свою холодну долоню. — Він там працює, щоб всім було тепло. Він допомагає багатьом людям.

Міша нахмурився, його брови зійшлися, як завжди, коли він намагався щось зрозуміти.

— А чому нам не тепло?

Олена не знала, що відповісти. Вона відкрила рота, але слова застрягли десь у горлі. Як пояснити дев'ятирічному хлопчику, що його батько там, нагорі, на орбіті, рятує тисячі, мільйони людей, але не може врятувати свого сина? Як сказати, що світ несправедливий, що іноді ти робиш усе правильно, але все одно програєш?

— Тато намагається, — сказала вона нарешті. — Він робить усе, що може. Але так багато людей, і всім потрібна допомога. Він не може всім одночасно дати багато тепла. Він розподіляє. Щоб всі отримали потроху. Щоб жити.

Міша кивнув, але в його очах була сумнів, і Олена побачила, що він не зовсім розуміє. Або, можливо, розуміє надто добре — надто добре для дитини.

— Я хочу, щоб він повернувся, — прошепотів Міша і закрив очі.

Олена погладила його по волоссю — темному, кучерявому, як у Данила, коли вони познайомилися.

— Я теж, сонечко. Я теж.

Коли Міша заснув, Олена вийшла на кухню і набрала номер сімейного лікаря. Телефон дзвонив довго, і вона вже хотіла покласти слухавку, коли почула втомлений голос:

— Слухаю.

— Добрий день, докторе Петренко. Це Олена Коваленко. Щодо Міші.

— Так, Олено. Як він?

— Температура 38,5. Кашель сильний. Обличчя червоне. Я даю йому парацетамол, але... він кашляє так, наче задихається. І йому холодно.

Пауза. Потім лікар сказав, і в його голосі Олена почула не тільки професійну стурбованість, але йбезпорадність:

— Температура 38,5 — це нормально при бронхіті. Організм бореться. Але йому треба тепло, Олено. Холод погіршує ситуацію. Слизова висихає, імунітет слабшає. Якщо він мерзне...

— Я роблю все, що можу, — перебила Олена, і в її голосі прозвучало відчай. — У нас немає опалення. П'ятий день. Я укриваю його всіма ковдрами, нагріваю воду, даю гарячий чай. Але цього недостатньо.

— Я розумію, — сказав лікар тихо. — Якщо температура піде вище 39 — везіть у лікарню. Але, чесно кажучи, там теж холодно. Опалення працює не в усіх відділеннях.

Олена закрила очі, відчуваючи, як холод проникає не тільки в квартиру, але й у її душу.

— Що мені робити?

— Тримайте його в теплі, Олено. Наскільки можете. Давайте багато теплого пити — чай, молоко, бульйон. Вологе повітря — можна повісити мокрі рушники на батареї, якщо вони хоч трохи теплі. І стежте за температурою. Якщо піде вище 39 або якщо з'явиться задишка — дзвоніть одразу.

Олена кивнула, хоча лікар не міг цього бачити.

— Дякую, докторе.

— Тримайтесь, Олено. Ви сильна.

Вона поклала слухавку і стояла, дивлячись на стіну. Сильна. Вона чула це слово так часто за останні дні. Сусіди, друзі, родичі — всі казали їй, що вона сильна. Що вона впорається. Що Міша одужає.

Але вона не відчувала себе сильною. Вона відчувала себе самотньою. Вона пішла назад у кімнату, де спав Міша, і села на крісло біля його ліжка. Вона дивилася, як він дихає — нерівно, з присвистом у грудях — і думала: «Данило там, нагорі, рятує мільйони. А я тут не можу врятувати одного».

І від цієї думки їй стало ще холодніше.

Удень постукали в двері. Олена відкрила і побачила сусідку — стару жінку з третього поверху, яку всі звали тіткою Ганною. Вона стояла в дверях із термосом в одній руці та згорнутою ковдрою в іншій.

— Добрий день, Олено, — сказала вона, її голос був хрипкий від віку, але теплий. — Як малий?

Олена відсунулася, пропускаючи її всередину.

— Температура. Кашель. Спить зараз.

Тітка Ганна кивнула, поставила термос на стіл і поклала ковдру на стілець.

— Принесла чаю з медом і липою. І ковдру — вовняну, ще моя мати плела. Візьміть для Міші.

Олена відчула, як до горла підступають сльози. Вона не плакала. Вона не могла плакати — якщо почне, то не зможе зупинитися.