Глава 19: Друге рішення

День на станції починався так само, як і попередні — з перевірки систем, цифр, що мерехтіли на екрані, та відчуття, що все може зламатися в будь-яку секунду. Данило Коваленко сидів, вдивляючись у монітори, що показували стан кожної системи станції, кожного вузла, кожного дроту. Його очі були червоні від недосипання, пальці тремтіли від втоми, але він не міг зупинитися. Не тоді, коли внизу люди залежали від його рішень.

Енергопередача: 42%. Трохи краще, ніж вчора. Він зміг відновити ще кілька контурів, підключити. Недостатньо для всіх. Недостатньо для того, щоб зігріти кожного, хто внизу мерз.

Життєзабезпечення: 68%. Трохи гірше, ніж вчора. Фільтри повітря забивалися швидше, ніж очікувалося, система рециркуляції води працювала з перебоями, а резервний генератор працював намежі своїх можливостей. Але цього все одно було недостатньо. Температура станції повільно, але невблаганно падала. Зараз було +16°C — ще не критично, але якщо це триватиме, через два-три дні буде +10°C, потім +5°C, і тоді вже не буде значення, скільки енергії вони передають вниз, бо вони самі не витримають.

Данило потер обличчя долонями, відчуваючи, як щетина колеться об шкіру. Він не голився вже три дні. Не мив волосся. Не спав більше п'яти годин за останню добу. Але це не мало значення. Єдине, що мало значення, — це цифри на екрані.

«Ми тримаємось, — подумав він, дивлячись на показники. — Поки що».

Але «поки що» — це не надовго. І він це знав.

Зв'язок із Землею відновлювався поступово — спочатку короткими спалахами, потім довшими інтервалами, і сьогодні він був майже стабільним. Майже. Данило чув голос оператора з ЦКУ чіткіше, ніж за останні дні, і це одночасно полегшувало і лякало. Бо коли зв'язок працює, приходять нові запити. Новий вибір. Нові люди, яких треба рятувати — або залишати.

— Omega, у нас є два критичні запити, — сказав оператор. Його голос був спокійним, професійним, але Данило чув у ньому втому. Внизу теж не спали.

Данило випрямився в кріслі, натиснув кнопку зв'язку.

— Слухаю.

— Перший: Варшава, дитячий будинок на вулиці Шопена. Вісімдесят дітей віком від двох до шести років. Температура в приміщенні +7°C. Опалення не працює через пошкодження локальної мережі. Діти в теплому одязі, але температура продовжує падати. Медики кажуть, що до вечора буде критично.

Данило записував, його рука рухалася автоматично, але мозок вже працював, обчислюючи, скільки потужності треба, скільки часу.

— Другий? — запитав він, хоча вже знав, що буде важко.

— Другий: Київ, житловий район Троєщина. Тридцять тисяч людей. Температура в квартирах у середньому +9°C. Без опалення п'яту добу. Зафіксовано три смерті від переохолодження серед літніх людей. Медики прогнозують більше, якщо ситуація не зміниться.

Данило стиснув олівець так сильно, що той ледь не зламався. Тридцять тисяч. Вісімдесят дітей. Два запити. Одна станція.

— Скільки у нас потужності? — запитав він, хоча вже знав відповідь.

— На один об'єкт — повністю. Можемо дати достатньо енергії, щоб підняти температуру до комфортного рівня. На два — частково. Розподілити між обома.

Данило закрив очі, намагаючись зосередитися. Його серце билося швидко, занадто швидко.

— Якщо частково — що це означає? Конкретно.

Пауза. Потім оператор відповів:

— Діти в притулку матимуть +12°C. Троєщина — +11°C. Обидва показники вище критичного, але не ідеально. Діти можуть мерзнути, але не будуть у небезпеці. Троєщина — теж саме. Але якщо температура ззовні впаде ще нижче, може бути недостатньо.

— Альтернатива? — Данило знав відповідь, але мусив почути.

— Повна потужність на дитячий будинок. Малюки в теплі, +18-20°C, безпечно. Троєщина залишається без змін. +9°C. Можливо, ще кілька смертей до завтра.

Данило відкрив очі і подивився на карту на екрані. Варшава. Київ. Дві точки, дві червоні позначки. Дві проблеми, одне рішення.

— Троєщина, — сказав він тихо. — Це де саме?

Оператор назвав вулиці, райони. Данило слухав, і його серце поволі заспокоювалося. Його родина не жила на Троєщині. Вони жили в іншому районі — Печерськ, ближче до центру. Там ситуація була краща. Не ідеальна, але краща.

Але на Троєщині жили тридцять тисяч людей. Тридцять тисяч. І він не знав жодного з них.

Данило викликав команду через внутрішній зв'язок. Через хвилину до нього в модуль управління прийшли Марта, Тензін і Айлін. Всі троє виглядали втомленими — Марта з темними кругами під очима, Тензін з напруженим обличчям, Айлін з тим самим пильним поглядом, що не відпускав нікого з уваги.

Данило озвучив ситуацію. Коротко, чітко, без зайвих емоцій. Вісімдесят дітей. Тридцять тисяч людей. Повна потужність на одне місце або частково на обидва.

Марта відповіла першою, як завжди — швидко, логічно, без вагань:

— Логіка проста: діти пріоритетніші. Вісімдесят дітей важливіші за комфорт дорослих. Вони не можуть самі себе захистити. Дорослі можуть одягтися тепліше, знайти способи зігрітися. Діти — ні.

Тензін нахилив голову, його погляд став ще серйознішим.

— А якщо серед тих тридцяти тисяч є діти? Старі люди? Хворі? Троєщина — це великий район. Там точно є вразливі групи.

Марта кивнула, але не відступила:

— Звісно, є. Але концентрація дітей у притулку вища. Якщо ми дамо їм повну потужність, ми гарантовано врятуємо вісімдесят життів. Якщо розподілимо — можемо втратити когось із них.

Айлін, що стояла осторонь, обперлася на стінку і тихо сказала:

— А якщо ми дамо обом частково? +12°C і +11°C — це ж не критично. Вони всі виживуть.

Данило подивився на неї, потім на екран.

— Тоді ніхто не буде в теплі достатньо. Обидва місця будуть на межі. Якщо температура впаде ще нижче, якщо щось піде не так...

— Але обидва виживуть? — перебила Айлін. — Ймовірно?

Данило завагався.

— Мабуть. Якщо не станеться гірше.