Глава 17: Центр керування — списки розподілу

Центр космічного керування, конференц-зал.

Біля столу сидять дванадцять людей: професор Лещинський, генерал Ковальський, міністр енергетики, представники міст, експерти. Перед кожним — планшет з картами енергомереж Польщі, України, Румунії.

На великому екрані — список об'єктів, що потребують енергії. Сотні позицій. Тисячі людей за кожною.

— Панове, — Лещинський стояв біля екрану, — ми маємо тридцять відсотків від нормальної енергопередачі зі станцій. Це означає, що дві третини звичайних споживачів залишаться без електрики. Нам треба вирішити: кого забеспечити першими.

Міністр енергетики, Ян Новак, подивився на свій планшет:

— Критична інфраструктура — це зрозуміло. Лікарні, водопостачання, комунікації. Але далі?

— Військові об'єкти, — генерал Ковальський відповів твердо, не чекаючи запитань. — Бази, командні центри, системи оборони. Вони мають бути першими в списку.

Лещинський повернувся до нього:

— Генерале, з усією повагою, лікарні та дитячі будинки повинні бути пріоритетом.

— Професоре, — Ковальський підвівся, масивний, загрозливий, — без військових об'єктів ми не зможемо захистити країну. Якщо системи оборони впадуть, ми стаємо вразливими.

— Від кого захищати?! — Лещинський підвищив голос, що траплялося рідко. — Генерале, там немає ворога біля воріт! Криза природна! А якщо всі помруть від холоду, кого ви захищатиме?!

Зал завмер. Усі дивилися на двох чоловіків — один у військовій формі, інший у сірому светрі й окулярах.

Ковальський стиснув щелепи:

— Професоре, я розумію ваші емоції. Але моя робота — захищати країну. І я не можу ігнорувати потенційні загрози.

— Які загрози?! — Лещинський підійшов ближче. — Росія? Вони в такій самій кризі! Китай? Їмбайдуже до нас! Генерале, справжня загроза — це мертві діти в лікарнях, замерзлі старі в будинках престарілих!

— А мертві солдати на базах? — Ковальський не відступав. — Вони менш важливі?

— Солдати підписувалися на ризик! Діти — ні!

Міністр енергетики втрутився, піднявши руки:

— Панове, будь ласка. Ми на одному боці. — Він подивився на обох. — Може, компроміс? П'ятдесят на п'ятдесят. Половина енергії — лікарні, школи, дитячі будинки. Половина — військові об'єкти та критична інфраструктура.

Лещинський хотів заперечити, але зупинився. Подивився на список на екрані.

П'ятдесят відсотків енергії на цивільні об'єкти означало, що половина лікарень залишиться без постачання. Половина шкіл. Половина притулків.

Хтось помре через це рішення.

Але якщо він відмовиться від компромісу, генерал заблокує все. І тоді помруть ще більше.

— Добре, — сказав Лещинський нарешті, голос був порожнім. — П'ятдесят на п'ятдесят.

Ковальський кивнув:

— Дякую за розуміння, професоре.

— Це не розуміння, — Лещинський подивився на нього. — Це поразка. Для нас обох.

Зал розійшовся через годину, коли список було складено. Лещинський залишився сам, дивлячись на екран.

Зелені позначки — об'єкти, що отримають енергію.

Червоні — ті, що ні.

Він рахував червоні позначки біля лікарень. Двадцять три. По всій Східній Європі.

Двадцять три лікарні без енергії. Скільки пацієнтів там? Сотні? Тисячі?

«Хтось помре, — думав він. — Через моє рішення. Через мій компроміс».

Він дістав телефон, подивився на фото Анни. Вона усміхалася, тримала іграшку.

Її лікарня — Варшава, №4 — була в зеленому списку.

Вона отримає енергію.

Але хтось інший — ні.

Якась інша дитина. Чиясь онука.

Помре замість неї.

«Прости мені, — подумав Лещинський, вимикаючи екран. — Хто б ти не був. Прости».

Але вибачення не змінювало нічого.

Список був складений.

Рішення — прийняте.

І тепер залишалося тільки жити з ним.

Табір біженців на околиці Бейрута. Сьомий день кризи. Ніч.

Намет Ліни був маленьким, брудним, холодним. Тонка тканина не тримала тепло. Підлога — бетон, вкритий старим килимом. Ніякої ізоляції.

Ліна сиділа в кутку, загорнута в ковдру разом з Амаль. Дитина лежала у неї на грудях, дихала важко, хрипло. Обличчя бліде, губи трохи сині.

Температура в наметі була близько нуля. Може, нижче.

— Тсс, хабібті, — шептала Ліна арабською, гойдаючи дитину. — Тсс, моя люба. Мама тут.

Амаль не реагувала. Очі заплющені, тіло млявe.

Ліна притиснула її ближче до себе, намагаючись віддати все своє тепло. Але сама тремтіла від холоду.

Скільки днів вони так? Три? Чотири? Вона не пам'ятала. Час розмивався в безперервній боротьбі за виживання.

— Алла, — молилася вона тихо, — якщо Ти існуєш, якщо Ти чуєш мене... врятуй її. Вона невинна. Вона не зробила нічого поганого. Якщо хочеш когось покарати — покарай мене. Але не її. Будь ласка.

По той бік намету чулося тихе схлипування. Ліна подивилася.

Фатма, жінка років сорока, сиділа біля порожньої колиски. Плакала беззвучно, хитаючись вперед-назад.

— Фатма? — Ліна прошепотіла. — Що сталося?

Фатма підняла голову. Обличчя її було спустошеним, очі порожні.

— Він помер, — сказала вона монотонно. — Мій син. Ібрагім. Сьогодні вранці.

Ліна відчула, як стискається серце:

— Боже мій. Фатма, мені так шкода...

— Йому було два роки, — Фатма продовжувала, наче не чула. — Він просто заснув. І не прокинувся. Лікар сказав... гіпотермія. Холод.

Вона подивилася на Ліну, і в її очах була така порожнеча, що Ліна відвела погляд.

— Бережи свою дитину, — Фатма прошепотіла. — Тримай її тепло. Не відпускай.

— Я тримаю, — Ліна притиснула Амаль ще сильніше. — Я намагаюся.

Фатма відвернулася, знову почала хитатися.

Ліна дивилася на неї і думала: «Це буду я. Завтра. Або післязавтра. Амаль помре, і я сидітиму так само. Порожня. Мертва всередині».

Ні.

Вона не дозволить.

— Алла, — молилася вона знову, голосніше, відчайдушніше. — Я знаю, я не завжди була хорошою мусульманкою. Я не молилася п'ять разів на день. Я не носила хіджаб завжди. Я робила помилки.Багато помилок. Але вона — невинна. Врятуй її. Будь ласка. Я віддам все. Все, що маю. Тільки врятуй її.