Глава16: Земля. Бейрут

Холод приходив повільно, але невблаганно — як завжди в таборі біженців на околиці Бейрута, де тисячі людей жили в тимчасових наметах, що мали стати домівкою лише на кілька тижнів, а перетворилися на роки очікування. Ліна сиділа на складеній ковдрі, притиснувши до грудей свою тримісячну доньку, і відчувала, як крізь тонкий брезент намету проникає зимовий вітер — не такий жорстокий, як у горах Сирії, звідки вона втекла, але достатньо холодний, щоб дитина не переставала плакати.

Немовля кричало тонко й безнадійно, і цей крик розривав Ліні серце більше, ніж будь-який біль, що вона пережила за двадцять вісім років свого життя. Війна, втрата дому, смерть чоловіка під час переходу через кордон — усе це вона витримала мовчки, стиснувши зуби, бо знала: треба йти далі, треба вижити. Але коли її дитина плакала від холоду, а вона нічого не могла вдіяти, Ліна відчувала себе безпорадною, наче знову стояла серед руїн свого міста і дивилася, як небо падає їй на голову.

Вона загорнула доньку в усі ковдри, які були в наметі — три тонкі, видані гуманітарною організацією, одна стара, привезена з дому, що пахла димом і спогадами. Дитина все одно не заспокоювалася. Її маленькі ручки були холодні, губки посиніли, і Ліна розуміла, що ковдри не допомагають. Треба тепло. Справжнє тепло. Але його не було.

— Коли дадуть тепло? — запитала сусідка, стара жінка на ім'я Фатіма, що жила в наметі через два метри від них. Її обличчя було зморщене, як висохла земля, а голос — хрипкий від років і тютюну.

Ліна підняла голову, не випускаючи дитину з рук.

— Не знаю. Кажуть, станції пошкоджені.

Фатіма сплюнула на землю — єдиний жест, що залишався їй для вираження всього, що вона думала про світ, уряди, обіцянки.

— Ми завжди останні. Завжди. Спочатку міста, потім багаті райони, а потім, якщо щось залишиться, — ми. Якщо взагалі залишиться.

Ліна притиснула дитину ближче, відчуваючи, як маленьке серце б'ється об її груди — швидко, надто швидко.

— Ми витримаємо, — сказала вона тихо, не впевнена, чи говорить це сусідці, чи собі. — Ми ж пережили війну.

Фатіма подивилася на неї довгим, важким поглядом — поглядом людини, що бачила занадто багато смертей, щоб вірити в виживання як у щось гарантоване.

— Війна — це швидко, — сказала вона. — А холод — це повільно. Іноді повільне гірше.

Коли через табір пройшла чутка, що волонтери роздають теплу їжу, Ліна загорнула дитину в найтепліше, що було, і вийшла з намету. Повітря вдарило їй в обличчя — вологе, холодне, з присмаком солі від моря, що лежало десь за горизонтом. Навколо вже збиралися люди — сотні, можливо, тисячі, всі з тією самою надією в очах: хоч щось тепле, хоч щось, що допоможе протриматися ще один день.

Черга рухалася повільно. Ліна стояла, гойдаючи дитину в руках, намагаючись заспокоїти її тихим мурмотінням. Дівчинка перестала плакати, але її очі були закриті не від сну, а від виснаження — і це лякало Ліну більше за крик.

Нарешті вона дійшла до столу, де молодий волонтер — хлопець років двадцяти, з м'яким обличчям і втомленими очима — розливав суп у пластикові контейнери.

— По одній порції на сім'ю, — сказав він, не дивлячись на неї.

Ліна кивнула, простягнула руку за контейнером, але потім зупинилася.

— У мене немовля, — сказала вона тихо. — Їй потрібно більше. Вона не їсть нормально, вона тільки на грудному вигодовуванні, але мені самій треба їсти, щоб у мене було молоко, розумієте? Якщо я не...

Волонтер нарешті подивився на неї, і в його погляді Ліна побачила не байдужість, а щось гірше — безпорадність.

— Вибач, — сказав він, і його голос був щирим. — Правила. Не вистачає на всіх. Якби я міг, я б дав тобі більше, але тоді хтось інший залишиться без нічого.

Ліна взяла порцію — один маленький контейнер із супом, що ледь парував на холодному повітрі. Вона хотіла сказати щось ще, але слова застрягли в горлі. Що вона могла сказати? Що її дитина важливіша за інших? Що її біль сильніший?

Вона пішла, притискаючи контейнер до грудей, наче це було золото.

За нею в черзі стояв чоловік з трьома дітьми — всі маленькі, всі в дранті, що колись було одягом. Він подивився на волонтера з відчаєм у очах.

— Моїм дітям теж холодно! Їм потрібно більше, ніж одна порція!

Волонтер знизав плечима — жест такий самий безпорадний, як і його погляд.

— Всім холодно. Вибачте. Якби я міг щось змінити...

Чоловік вдарив кулаком по столу, але не сильно — не з гніву, а з розпачу. Потім взяв свою порцію і пішов, а діти побігли за ним, мовчазні, наче привиди.

Ліна дивилася на це, стоячи осторонь, і відчувала, як у животі стискається вузол. Всім холодно. Всім не вистачає. І немає правильного вибору — є тільки ті, що залишають когось у біді.

У наметі Ліна сіла на ковдру і обережно розгорнула дитину. Дівчинка ворушилася слабо, але відкрила очі — темні, як у її батька, і такі самі довірливі. Ліна підняла сорочку і приклала доньку до грудей. Немовля почало смоктати — спочатку слабо, потім трохи сильніше, і Ліна відчула, як у неї самої по спині пробігають мурашки від холоду. Їй було холодно. Занадто холодно. Але вона не могла зупинитися — дитина потребувала молока, а їй потрібно було відчувати, що вона хоч щось може дати.

Вона закрила очі, і спогади нахлинули несподівано, як завжди — без попередження, без дозволу.

Рідне місто. Вибухи, що розривали ніч на шматки. Крик сусідів, що не встигли втекти. Її чоловік, що тримав її за руку і кричав: «Біжи. Просто біжи. Не озирайся». А потім — постріл. Один. І його рука випустила її руку. І вона побігла, бо він так сказав. «Не озирайся».

Вона думала, що тут, в Бейруті, в таборі, буде безпечно. Вона думала, що буде тепло. Що війна залишиться позаду, як страшний сон, що розвіюється вранці. Але холод ішов за нею. Холод був скрізь — у серці, у костях, у повітрі, що вона вдихала.

«Я думала, тут буде безпечно, — казала собі вона, дивлячись на доньку, що засинала біля її грудей. «Я думала, що тут буде тепло. Але холод іде за нами. Завжди».