Глава 15: Тиша між рішеннями

День третій. Потім четвертий. П’ятий. Час на орбіті плив інакше — без ночі, без світанку, тільки цифри на годиннику.

Айлін Йилмаз спостерігала.

Це була її робота. Психолог. Вона мала стежити не за системами, а за людьми. За тим, як вонитримаються. Як починають ламатись.

І вона бачила.

Данило: працював без перерв. Майже не спав. Три години за дві доби — це не сон, це забуття. Він сидів за консоллю, перевіряв цифри, розподіляв енергію, спілкувався з Центром. Одержимий. Наче якщо зупиниться — все розвалиться.

Марта: зібрана, ефективна, професійна. Але Айлін бачила — вона тримається на межі. Контролюєемоції жорстко. Занадто жорстко. Наче тисне пружину. А пружина, якщо тиснути довго, або повертається, або ламається.

Тензін: жартував менше. Задумувався частіше. Сидів у технічному модулі, дивився на стіну. Маска легкості тріщала.

Айлін вела записи. Щоденник психологічного моніторингу. Протокол вимагав.

Вона писала:

"День 57. Данило на межі вигорання. Відмовляється відпочивати. Каже: 'Немає часу.' Треба втрутитись, але він не слухає. Інженер до кісток. Думає, що машина. Але машини не ламаються від перевтоми."

"Марта контролює емоції жорстко. Занадто жорстко. Боюсь, що зламається — буде важко. Вона лікар. Звикла бути сильною. Але сильні ламаються травматичніше."

"Тензін ховається за маскою. Але маска тріщить. Він не жартував сьогодні жодного разу. Це поганийзнак. Жарти — його захист. Без них він вразливий."

Айлін закрила щоденник. Дивилась у вікно.

"А я? — думала вона, — хто спостерігає за мною?"

Ніхто. Так влаштовано. Психолог тримає всіх. Але його — ніхто.

Айлін зайшла в центральний модуль. Данило за екранами. Очі червоні. Обличчя сіре. Він не чув, як вона зайшла.

— Коли ти востаннє спав? — запитала вона тихо.

Він здригнувся, обернувся:

— Не пам'ятаю.

— Даниле, ти людина. Тобі треба відпочивати.

— Коли все стабілізується.

Айлін підійшла, сіла поруч:

— А коли це буде?

Данило не відповів. Дивився на екран. Карта Землі. Червоні точки. Запити. Нескінченні.

Айлін м'яко:

— Ти боїшся.

Данило різко:

— Я не…

— Боїшся, — перебила вона. — І це нормально. Я теж боюсь.

Пауза. Довга.

Данило тихо:

— Якщо я засну — хтось помре. Десь, внизу. Тому що я не зміг розподілити енергію. Тому що я не побачив критичний запит. Тому що я людина, а не машина.

Айлін дивилась на нього:

— А якщо ти не поспиш — ти помреш. Тут. Від перевтоми, від помилки, від серця, що не витримає. І тоді хто їм допоможе? Мертвий інженер?

Данило дивився на неї. Вперше за дві доби — справді дивився.

Айлін:

— Три години. Дай собі три години сну. Я чергуватиму. Я розбуджу, якщо щось критичне.

— Ти не інженер.

— Але я можу натиснути кнопку тривоги. І я можу читати цифри. Якщо щось піде не так — ти будештут за тридцять секунд.

Данило коливався. Айлін бачила — він хоче. Тіло кричить. Але розум не дозволяє.

— Будь ласка, — сказала вона тихо. — не для себе. Для них. Для тих, внизу. Їм потрібен інженер, що думає ясно. А не зомбі.

Данило зітхнув. Важко. Довго.

— Добре. Три години. Але якщо щось…

— Я розбуджу. Обіцяю.

Він встав, похитнувся. Айлін підтримала.

— Іди. Спи.

Він пішов. Повільно. Наче кожен крок — зусилля.

Айлін залишилась сама в центральному модулі. Дивилась на екрани.

Карта Землі. Запити. Температури. Пріоритети.

Запитів багато. Надто багато.

Деякі позначені червоним: "КРИТИЧНО".

Вона читала:

Афіни, будинок престарілих "Єлисейські поля". 200 людей. Температура +8°C.

Варшава, дитячий букдинок №34. 50 дітей. Температура +10°C.

Дамаск, табір біженців Ярмук. 8000 людей, 40% діти. Температура +6°C.

Кожен запит — це люди. Конкретні. Живі. Які мерзнуть. Чекають. Молять.

Айлін відчувала, як важіє груз. Наче хтось клав каміння на груди.

"Як Данило живе з цим? — думала вона. —Кожен день? Кожну годину? Вибирати, хто отримає, хто— ні?"

Вона дістала телефон. Особистий. Без зв'язку. Просто фотографії.

Одна фотографія. Кожного разу, коли важко, ця фотографія. Вона і дівчинка. П'ятнадцять років, темневолосся, великі очі. Ясмін. Ніжна, зламана Ясмін.

Біженка з Сирії. Депресія. Суїцидальні думки. Три місяці сеансів. Здавалося, що дівчинка впоралася.

Айлін була впевнена, що допомогла.

Але Ясмін покінчила з собою через два тижні після останньої сесії.

Айлін дивилась на фото і думала:

"Я не змогла врятувати тебе. Я не побачила. Я не почула."

"Чи зможу я врятувати людей тут?"

Вона закрила очі. Дихала повільно. Техніка, яку пропонувала іншим.

Але для себе — не працювала.

«Невже я буду згадувати про неї завжди, коли майже неможливо впоратися? Від таких думок я слабшаю».

Марта в медичному модулі. Перевіряла запаси. Знову. Втретє за день.

Знеболювальні: 20 доз. Бинти: 15 упаковок. Кров синтетична: 2 одиниці. Антибіотики: обмежено.Хірургічні інструменти: повний набір.

Все на місці. Але обмежено.

Вона думала:

"Якщо хтось серйозно поранився — вистачить на одного. Максимум двох. А якщо троє?"

Флешбек: лікарня в Берліні. Один апарат ШВЛ. Двоє пацієнтів. Вибір.

Жінка померла. Ганна Шмідт. 67 років. Учителька.

Марта (вголос, до себе):

— Припини. Це було тоді. Зараз інше.

Але голос у голові, тихий, наполегливий:

"Зараз так само. Завжди буде так само. Завжди буде вибір. Завжди хтось помре".

Марта стиснула край столу. Дихала важко.

"Я втекла звідти. Думала, в космосі буде інакше. Думала, тут системи працюють".

"Але космос — це та сама Земля. Тільки вище".

Марта зайшла в центральний модуль. Побачила Айлін за консоллю.