Глава 14: Флешбек — Марта

Два роки тому. Берлін.

Берлін, Шаріте — університетська лікарня. Інфекційне відділення, четвертий поверх.

Жовтень 2046-го. Нова хвиля пандемії. Новий штам — агресивніший, швидший, смертельніший.

Марта Вебер, двадцять чотири роки, молодший лікар відділення інтенсивної терапії. Друга зміна. Шістнадцять годин на добу. Сім днів на тиждень. Два місяці без вихідних.

Палати переповнені. Не вистачало всього: ліжок, апаратів штучної вентиляції легень, медикаментів, персоналу. Особливо персоналу. Половина захворіла. Решта — на межі вигорання.

Марта ходила коридором, перевіряла пацієнтів. Кожен — критичний. Кожен — на межі.

Хаос. Постійний. Крики. Плач. Сигнали тривоги. Смерть.

Але були протоколи. Правила. Система.

Марта тримались за них, як за рятівний круг. Без них — утонеш. Без них — зійдеш з розуму.

Протокол казав: пріоритет — молодші, без супутніх захворювань, більше шансів на виживання. Логіка. Статистика. Математика життя.

Марта виконувала. Точно. Без сумнівів.

Бо якщо почнеш сумніватись — не зможеш працювати.

Вона перевіряла апарати ШВЛ. Всі зайняті. Двадцять апаратів, двадцять пацієнтів. Ще десять чекають у черзі. На кисневих масках. Молячись.

Марта дивилась на них. Намагалась не думати: "Хтось із них не дочекається."

Намагалась думати тільки про тих, кого може врятувати.

Зараз.

Третя година ночі. Найважча година. Коли тіло вимагає сну, а розум — відключення.

Але відключитись не можна.

Карета швидкої. Сирена. Двері відкриваються.

Двоє на носилках. Критичний стан. Обидва не дихають самостійно. Реанімаційні міхури качаютькисень вручну.

Марта біжить назустріч:

— Статус!

Парамедик, задиханий:

— Пацієнт А: жінка, 67 років, COVID-25, дихальна недостатність. Супутні: діабет другого типу, серцева недостатність. Сатурація 75%, падає.

— Пацієнт Б: чоловік, 34 роки, COVID-25, гостра дихальна недостатність. Без супутніх. Сатурація78%, критична.

Марта дивиться на них. Жінка — старша, обличчя сіре, губи сині. Чоловік — молодший, бореться, намагається дихати.

Вона біжить до поста:

— Скільки вільних апаратів ШВЛ?

Медсестра, втомлена, не дивиться на неї:

— Один. Тільки один. Номер 14 звільнився п'ять хвилин тому.

Один апарат. Двоє пацієнтів.

Марта зупиняється. Серце калатає.

Протокол. Є протокол.

Вона дивиться на картки:

Жінка: 67 років, діабет, серце. Шанси — низькі.

Чоловік: 34 роки, здоровий. Шанси — високі.

Протокол каже: чоловік.

Марта вибирає:

— Пацієнт Б на апарат. Негайно. Пацієнт А — кисневу маску, максимальний потік.

Команда рухається. Швидко. Чітко.

Чоловіка везуть у палату, підключають до апарату. Марта контролює: інтубація, підключення, налаштування. Все правильно.

Жінку кладуть на ліжко в коридорі. Кисневу маску. Медсестра стежить.

Марта працює над чоловіком. Годину. Дві. Стабілізує. Він виживає. Сатурація піднімається: 85%, 90%, 95%.

Вона виходить у коридор. Перевіряє жінку.

Медсестра похитала головою:

— Двадцять хвилин тому.

Марта дивиться на тіло. Закрите білим полотном.

Вона пише в картці: "Дихальна недостатність. Зроблено все можливе."

Але всередині вона знає: не все.

Якби був ще один апарат. Один.

Але його не було.

Ранок. Сьома година. Зміна закінчена.

Марта в кімнаті відпочинку. Сидить, дивиться в стіну. Не роздягається. Не йде додому.

Колега, Томас, заходить:

— Ти в порядку?

Марта кивнула:

— Так. Просто втомилась.

— Я чув про ніч. Двоє пацієнтів, один апарат.

Марта мовчала.

Томас сів поруч:

— Ти правильно вчинила. Протокол…

— Я знаю, — перебила Марта. — Я знаю протокол.

Але вона не почувалась правильно.

Марта йде додому. Виходить з лікарні. Холодно. Листопад у Берліні.

Біля входу — жінка. Тридцять п'ять років, темне пальто, червоні очі.

Вона підходить:

— Ви — доктор Вебер?

Марта зупиняється:

— Так.

— Ви лікували мою матір. Ганну Шмідт.

Марта (серце калатає). Шмідт. Жінка. 67 років. Вчора.

— Я пам'ятаю. Мені дуже шкода.

Дочка дивиться на неї. Спокійно. Без істерики:

— Вона могла вижити. Якби ви дали їй апарат.

Марта:

— Не було вільних. Тільки один. Протокол.

— Протокол, — повторила дочка. — Ви вибрали того чоловіка. Він молодший. Він важливіший.

— Я діяла за протоколом, — сказала Марта тихо.

Дочка (тихо, без крику, що робило це ще гіршим):

— Протокол не знав мою матір. Ви теж не знали. Ви бачили тільки цифри: 67 років, діабет, серце. Ви не бачили людину. Ви не знали, що вона вчителька. Що вчила дітей сорок років. Що у неї троєонуків. Що вони чекали на неї вдома.

Марта не відповіла. Горло стиснуло.

Дочка:

— Я не звинувачую вас. Ви робили свою роботу. Але знайте: вона була людиною. Не цифрою.

Дочка пішла.

Марта стояла. Не могла рухатись. Холод проникав крізь пальто, але вона не відчувала.

Вона бачила тільки обличчя. Ганни Шмідт. 67 років. Учителька.

Людина.

Марта вдома. Маленька квартира, третій поверх. Берлін за вікном.

Вона зайшла у ванну. Закрила двері. Сіла на підлогу.

Плакала.

Вперше за місяці. Вперше з початку пандемії.

Вона плакала тихо, стискаючи коліна.

Думала:

"Вона права. Я не знала ту жінку. Я бачила тільки статистику. 67 років. Діабет. Низькі шанси."

"Але як інакше? Якщо я думатиму про кожного — я зламаюсь. Я не зможу працювати. Я не зможурятувати тих, кого можу врятувати."

"А якщо не думатиму — я втрачаю людяність. Я стаю машиною. Машиною триажу."

Вона сиділа довго. Поки сльози не висохли.