Глава 13: Більше про Землю

День п'ятий після початку кризи.

Олена сиділа на дивані, тримаючи телефон так міцно, що побіліли кісточки пальців. Вона набирала номер Данила вже вдев'яте за ранок.

Довгі гудки. Один. Другий. Третій.

Потім механічний голос: «Абонент поза зоною дії мережі».

Олена опустила телефон, вдихнула глибоко. Не панікувати. Не панікувати.

Вона знала, що зв'язок може перериватися. Данило попереджав. Але це було п'ять днів тому. П'ять днів тиші. П'ять днів невідомості.

«Він живий, — промовляла вона собі. — Він сильний. Він знає, що робить».

Але страх не слухався логіки.

Олена знайшла в телефоні номер Центру космічного керування у Варшаві. Данило дав його «на випадок надзвичайної ситуації».

Це вже була надзвичайна ситуація.

Вона набрала номер. Гудки. Довгі. Нарешті відповіли — молодий чоловічий голос, втомлений:

— Центр космічного керування, слухаю.

— Добрий день, — Олена намагалася говорити спокійно. — Мене звати Олена Коваленко. Мій чоловік, Данило Коваленко, на станції Omega. Я не можу з ним зв'язатися вже п'ять днів. Скажіть, будь ласка, він...

— Ми не можемо коментувати стан окремих членів екіпажу, — оператор перебив її. Голос був стандартним, заученим.

— Я розумію, але...

— Вибачте. Інформація конфіденційна.

Щось у Олені зламалося. Всі ці дні тримала себе в руках, не показувала Міші страх, усміхалася, коли хотіла плакати.

— МІЙ ЧОЛОВІК ТАМ! — вона закричала в трубку. — Скажіть хоча б, він живий?! Я маю право знати!

Пауза на іншому кінці. Коли оператор заговорив знову, голос був м'якшим, людянішим:

— Пані Коваленко, — він зітхнув, — я розумію ваш страх. Справді розумію. Але ми втратили зв'язок зі станцією Omega три дні тому. Ми не знаємо, що там відбувається. Не знаємо... — він замовк.

— Не знаєте, чи живі вони, — Олена закінчила за нього, голос зламався.

— Вибачте, — оператор прошепотів. — Я дуже вибачаюся. Як тільки з'явиться інформація, ми обов'язково повідомимо.

— Коли?

— Не знаю. Вибачте.

Клік.

Олена тримала телефон біля вуха ще кілька секунд, потім повільно опустила руку. Телефон випав на диван. Вона закрила обличчя долонями.

Не знають. Вони не знають, чи живий він.

Це означало, що він міг бути мертвий. Прямо зараз. Уже кілька днів.

І вона не знала.

Сльози потекли крізь пальці. Вона намагалася плакати тихо, щоб Міша не почув, але тіло тремтіло від беззвучних ридань.

— Мамо?

Голос Міші. Близько.

Олена різко підняла голову. Син стояв у дверях своєї кімнати, дивився на неї широко відкритими очима.

— Мамо, що сталося? — він підійшов ближче. — Ти плачеш?

— Ні, сонечко, — Олена швидко витерла обличчя, спробувала усміхнутися. — Просто... в очі щось потрапило.

Міша не повірив. Він був розумним хлопчиком. Йому було шість, коли тато обрав роботу на орбіті. Прошло три роки. Зараз хлопцю дев’ять і  він розуміє більше, ніж мама хотіла б.

Він сів поруч, поклав голову їй на плече:

— Це через тата, так?

Олена не змогла відповісти. Просто обійняла сина, притиснула до себе.

— Він повернеться, — сказав Міша тихо. — Тато завжди повертається.

— Так, — прошепотіла Олена, цілуючи його в маківку. — Він повернеться. Обіцяю.

Але говорила це більше собі, ніж йому.

Тому що правди вона не знала.

І не знати було найгіршим.

Кабінет професора Лещинського був маленьким, захаращеним папірцями і книжками. На стіні — мапа орбітальних станцій. На столі — список з десяти назв.

Десять станцій. Десять екіпажів.

Сім з них у критичному стані.

Лещинський дивився на список, і кожне ім'я було вироком. Кого врятувати першими. Кого — пізніше. Кого, можливо, взагалі не встигнуть.

«Геліос-2» — критично. Втрата системи життєзабезпечення.

«Аврора-5» — критично. Енергопередача на нулі.

«Орбіта обігріву» (Omega) — важкий стан. Зв'язок втрачено.

Телефон задзвонив. Внутрішня лінія — прямий зв'язок з урядом.

Лещинський зняв слухавку:

— Слухаю.

— Професоре, це прем'єр-міністр Ковальчик. — Голос Еви був напруженим. — Мені потрібен звіт. Скільки часу у нас є?

Лещинський подивився дані на екрані комп’ютера:

— Не знаю точно. «Геліос-2» — години, максимум доба. «Аврора-5» — два-три дні. Omega...

Він замовк.

— Omega? — підштовхнула Ева.

— Втратили зв'язок три дні тому. Не знаємо їхній стан. Але якщо вони ще там, у них, може, тиждень. Може, менше.

Тиша на іншому кінці.

— Професоре, — Ева заговорила обережно, — приготуйте план евакуації. На випадок найгіршого.

Лещинський закрив очі:

— Пані прем'єр, евакуація сорока людей з орбіти займе тижні. Потрібні спеціальні шаттли, підготовка, запуски. У нас немає тижнів. Можливо, немає навіть днів.

— Тоді що ви пропонуєте?

— Зробити все, щоб вони витримали там. Надіслати інструкції, як економити ресурси, як ремонтувати системи. Дати їм шанс.

— А якщо шансу немає?

Лещинський не відповів відразу. Він дивився на фото на столі. Магда тримає маленьку Анну. Усміхаються.

Анна зараз у лікарні. На апараті штучного дихання. Якщо станції впадуть, якщо енергопостачання зірветься повністю...

— Тоді ми робимо вибір, — сказав він нарешті. — Кого врятувати. Кого... ні.

— Ви говорите про триаж.

— Так. — Лещинський відкрив очі. — Як у медицині. Рятуємо тих, кого можемо. Решта...

Він не закінчив.

— Боже, — прошепотіла Ева.

— Я знаю. Але це реальність. — Лещинський подивився на список знову. — «Геліос-2» і «Аврора-5» втрачені майже напевно. Ми можемо сконцентруватися на решті. Дати їм більше ресурсів, більше уваги.

— Це означає відмовитися від двадцяти людей.

— Так.

— Я не можу прийняти таке рішення, — Ева сказала тихо.