Глава 12: Земля: Київ

Дитяча лікарня номер 7, Дарницький район. Інфекційне відділення, третій поверх.

Температура в палатах: +12°C.

Діти лежали в ліжках, укриті двома, трьома ковдрами. Батьки сиділи поруч, обіймали, намагались зігріти власним тілом. Дехто приносив термоси з гарячим чаєм. Але чай швидко холонув.

Лікарка Ірина Олександрівна обходила палати. Білий халат, під ним — светр. Руки холодні, навіть у рукавичках.

Вона перевіряла дітей одне за одним. Температура, пульс, дихання. Холодні руки. Посиніли губи. Тремтіння.

У палаті номер шість — хлопчик, п'ять років. Андрійко. Пневмонія, ускладнення після грипу. Він лежав тихо, очі напівзакриті. Дихав важко.

Мати сиділа поруч, тримала його руку:

— Пані докторе, коли буде опалення?

Ірина зупинилась, присіла:

— Скоро. Обіцяють.

— Ви казали це вчора.

Ірина не знала, що відповісти. Вона справді казала. Вчора. Позавчора.

Вона торкнулась чола хлопчика. Холодний. Занадто холодний.

— Ми робимо все, що можемо, — сказала вона тихо.

Мати заплакала:

— Йому потрібно тепло. Просто тепло. Чому це так важко?

Ірина стиснула її плече. Не відповіла. Бо не знала відповіді.

Вона вийшла в коридор, зателефонувала головлікарю:

— Олександре Васильовичу, дитина в критичному стані. Якщо не буде тепла…

— Я знаю, Ірино. Я робив усе. Зв'язувався з енергопостачанням, з владою. Кажуть — чекайте. Станції на орбіті пошкоджені. Вони роблять все, що можуть.

— А ми що робимо?

Головлікар зітхнув:

— Чекаємо. Молимось. Тримаємось.

Ірина поклала слухавку. Дивилась у вікно. Київ у напівтемряві. Деякі будинки світяться — там, де є генератори, де є енергія. Решта — темні.

Вона повернулась у палату. Сіла поруч із матір'ю. Тримала руку хлопчика.

Чекала.

Двадцята година сорок три хвилини.

Раптом — світло стало яскравішим. Не різко, повільно, наче хтось повертав регулятор.

Ірина підвела очі. Лампи горіли сильніше.

Потім — звук. Тихе гудіння. Батареї.

Вона торкнулась батареї під вікном. Тепла. Не гаряча, але тепла.

— О Боже, — прошепотіла вона.

Мати схопилась:

— Що? Що сталось?

— Опалення. Опалення працює.

Мати торкнулась батареї, заплакала:

— Слава Богу. Слава Богу.

Діти в інших палатах почали ворушитись. Ті, хто міг, усміхались. Батьки обіймали їх, плакали від полегшення.

Ірина схопила рацію:

— Пост медсестер, це Ірина Олександрівна. Опалення працює! Температура піднімається!

Голос головлікаря, тремтячий:

— Підтверджую. Бачу на моніторингу. +14... +15... піднімається. Слава Богу. Скільки триватиме?

— Не знаю. Але зараз — працює.

Ірина підійшла до Андрійка. Торкнулась його чола. Ще холодний, але менше. Щоки трохи порожевіли.

Мати дивилась на неї:

— Він одужає?

Ірина усміхнулась — вперше за два дні:

— Якщо тепло триматиметься — так. Він сильний хлопчик.

Мати обійняла сина, тихо співала колискову.

Ірина стояла, дивилась. Відчувала, як напруга спадає. Як тягар легшає.

Вони вистояли. Поки що.

Ірина вийшла в коридор. Сперлася на підвіконня, подивилась у вікно.

Київ. Ніч. Місто в напівтемряві. Але деякі будинки світяться тепер яскравіше. Деякі вулиці освітлені.

Хтось там, нагорі, вибрав їх. Вибрав цю лікарню. Чому? Як вирішували?

Колега, медсестра Оксана, підійшла:

— Як діти?

— Краще. Набагато краще. Температура піднімається. +16 вже.

— Це не надовго, так?

Ірина обернулась:

— Чому ти так кажеш?

— Ну, станції пошкоджені. Енергії мало. Вони не можуть всім давати постійно.

Ірина мовчала. Оксана була права.

— Не знаю, — сказала вона нарешті. — Але зараз — вони теплі. Андрійко дихає легше. Софійка перестала тремтіти. Це вже щось.

Оксана кивнула:

— Це багато.

Ірина дивилась на небо. Зірки за хмарами, ледь помітні.

"Дякую," — думала вона. — "Хто б ти не був. Де б ти не був. Дякую за моїх дітей."

Вона не знала імен. Не знала облич. Не знала, що чотири людини на орбіті обирали між життям і життям.

Але вона була вдячна.

Інша частина міста. Троєщина, масивний район, багатоповерхівки.

Квартира на восьмому поверсі. Молода сім'я: Андрій, Юля і їх маленька донечка Соня. Їй всього три рочки .

Вони сиділи в вітальні, одягнені в пальта, ковдри на плечах. Соня плакала тихо.

Андрій дивився у вікно:

— Чому у них є світло, а у нас ні?

Юля качала Соню:

— Не знаю.

— Ми теж люди. Ми теж мерзнемо. Чому лікарня має, а ми — ні?

Юля тихо:

— Там діти хворі. Критично. Їм важче.

Андрій різко:

— А наша дитина? Вона теж дитина! Їй теж холодно!

Юля не відповіла. Вона знала: він правий. І неправий одночасно.

Андрій устав, підійшов до вікна. Бив кулаком по рамі:

— Це несправедливо. Хтось вирішує за нас. Хтось там, у космосі, вибирає — хто важливіший.

Юля обіймала Соню:

— Ми витримаємо. Ще трохи. Завтра, може, нам дадуть.

Але вона не була впевнена. Ніхто не був.

Телебачення в тих квартирах, де була електрика. Вечірні новини, двадцять третя година.

Диктор, жінка, середніх років, серйозна:

— Орбітальні станції частково відновили роботу після сонячної бурі. Енергія передається в пріоритетні об'єкти: лікарні, дитячі установи, об’єкти критичної інфраструктури. Решту населення просимо запастись терпінням. Ситуація складна, але контрольована.

Коментарі в соцмережах (ті, хто мав інтернет):

@Kyiv_mama: "Чому лікарня на Хрещатику має світло, а наша на Троєщині — ні? Ми теж люди!"

@engineer_ua: "Хто вирішує, кому жити? Чотири людини на орбіті? Це неправильно".

@grateful_mother: "Дякую тим, хто там, нагорі. Ви рятуєте наших дітей. Моя донька в лікарні №7. Вона жива завдяки вам".