Глава 10: Вихід у порожнечу

Ранок другого дня. Тензін стояв у шлюзовому модулі, дивився на скафандр. Білий, важкий, неповороткий. Він одягав його вже три рази на тренуваннях. Але зараз — по-справжньому.

Марта допомагала, перевіряла системи. Двічі. Тричі.

Вона підключила датчики до його грудей — пульс, тиск, температура тіла.

— Пульс підвищений, — сказала вона, дивлячись на планшет. — Це нормально?

Тензін усміхнувся:

— Для людини, яка збирається вистрибнути в порожнечу? Цілком.

Марта не усміхнулась. Обличчя серйозне, лікарське:

— Це серйозно, Тензіне. Якщо щось піде не так…

Він перебив м'яко:

— Не піде. У нас є протоколи.

Марта зупинилась, подивилась на нього:

— Протоколи не завжди працюють.

Тензін здивовано підняв брови. Вона повторила його слова з минулого дня. Він сказав їх Данилу. Тепер вона кидала їх йому.

Він усміхнувся тепліше:

— Тоді добре, що я не довіряю тільки протоколам.

Марта не відповіла, продовжила перевіряти шолом. Кисень: повний балон. Зв'язок: працює. Підігрів: активний.

Данило зайшов, перевірив страхувальний трос — тонкий, але міцний, розрахований на тонну навантаження. Він тричі смикнув, перевірив карабін.

— Все міцно, — сказав він.

Айлін стояла осторонь, тиха. Руки стиснуті. Вона дивилась на Тензіна, але нічого не казала.

Тензін підійшов до неї:

— Айлін. Я повернусь.

Вона кивнула, але очі казали інше: "А якщо ні?"

Він торкнувся її плеча:

— Повернусь. Обіцяю.

Данило по зв'язку:

— Тензін, готовий?

Тензін одягнув шолом, зачекав, поки Марта закрутила затискачі.

— Готовий.

Тензін увійшов у шлюз. Маленька кімната, два на два метри. Двері за ним зачинились — герметично, з шипінням.

Голос Данила по радіо:

— Перевіряю герметичність шлюзу. Тиск падає. Усе в порядку.

Тензін дихав повільно. Скафандр здавався тісним, важким. Але він звик.

— Готовий, — сказав він.

— Відкриваю зовнішній люк. Три... два... один.

Люк відкрився з глухим стуком.

І Тензін побачив космос.

Порожнечу. Абсолютну. Нескінченну.

Земля внизу — величезна, синя, в білих хмарах. Вона займала половину небосхилу. Красива. Жива.

Сонце збоку — яскраве, сліпуче, без атмосфери, що розсіює світло. Просто біла куля вогню.

Зірки навколо — тисячі, мільйони. Не мерехтять. Просто горять.

Тензін затамував подих.

— Я зовні, — прошепотів він. — Боже...

Голос Данила:

— Що?

— Красиво. Дуже красиво.

Пауза. Потім Данило, твердо:

— Зосередься. Антени праворуч, п'ятнадцять метрів. Іди вздовж корпусу.

Тензін відірвався від пейзажу. Відштовхнувся від порогу шлюзу, рухався повільно, тримаючись за поручні на корпусі станції.

Невагомість була дивною. Не було верху чи низу. Тільки станція, Земля, космос.

Він рухався, метр за метром. Дивився на корпус.

Пошкодження.

Панелі обгоріли — чорні плями там, де буря вдарила. Антени перекручені, деякі відірвані. Кабелі висять, обгоріли.

Тензін (тихо):

— Це гірше, ніж ми думали.

Данило:

— Наскільки гірше?

— Антена номер два повністю знищена. Номер три — пошкоджена, але можна спробувати відновити.

— Спробуй.

Тензін дістав інструменти з поясу. Працював повільно, обережно. Руки в товстих рукавичках — незручно.

Він відключив пошкоджену секцію, дістав запасний кабель, намагався підключити до резервної антени.

Голос Данила:

— Як там?

— Повільно. Це як оперувати в рукавицях для духовки.

Айлін по зв'язку, тривожно:

— Пульс 110. Тензіне, дихай повільніше.

— Намагаюсь.

Він працював далі. Підключив кабель, затягнув гайку. Перевірив ще раз.

Раптом — трос смикнувся. Різко. Тензін відчув поштовх.

— Чорт!

Данило різко:

— Що сталось?!

Тензін дивився навколо, серце билось:

— Мусор. Дрібний уламок пролетів близько. Все добре. Просто злякав.

Марта:

— Пульс 135. Тензіне, дихай. Повільно.

— Я в порядку. Майже закінчив.

Він закрутив останню гайку, перевірив з'єднання. Міцно. Надійно.

— Спробуйте зараз, — сказав він.

Данило всередині станції, за консоллю. Натиснув кнопку.

Екран блимнув. Ожив.

ЗВ'ЯЗОК ВІДНОВЛЕНО. СИГНАЛ: 40%.

Данило усміхнувся — рідкість:

— Працює! Тензіне, працює!

Голос Тензіна, задоволений (хоч ніхто не бачив усмішки):

— Я знав.

— Повертайся. Повільно. Обережно.

Тензін відштовхнувся від антени, почав рухатися назад до шлюзу. Земля обертала обличчя до Сонця — черговий схід.

Але раптом — екран всередині станції блимнув. Згас.

ЗВ'ЯЗОК ВТРАЧЕНО.

Данило:

— Стій. Втратили сигнал.

Тензін зупинився, тримаючись за поручень:

— Може, треба ще щось…

— Ні. Повертайся. Зробимо ще одну спробу пізніше. Ти втомлений. Радіація висока.

Тензін хотів заперечити. Але він справді втомився. Скафандр важкий, рухи повільні, кисень витрачається.

— Добре. Повертаюсь.

Тензін повернувся в шлюз. Люк закрився. Тиск відновився. Зелене світло.

Данило і Марта відкрили внутрішні двері, допомогли зняти шолом.

Тензін дихав важко, обличчя червоне, мокре від поту.

Марта одразу, планшет у руках:

— Радіаційне опромінення?

— Трохи підвищене. Але в межах норми.

Вона перевірила датчики:

— 0.25 мікрозіверта. Прийнятно. Але більше не виходь сьогодні.

Айлін підійшла, обійняла його — несподівано, тепло:

— Ти молодець.

Тензін, здивований:

— Я тільки підключив кабель.

Данило, серйозно:

— Ти ризикував життям. Дякую.

Тензін дивився на нього. Данило рідко дякував. Рідко показував емоції.