Глава 9: Наслідки

Ранок — умовний. Космос не знає світанку. Але тіло пам'ятає. Шоста година київського часу.

Данило не спав. Зовсім. Він сидів за консоллю всю ніч, перевіряв системи, складав списки, рахував.

Тепер, коли цифри лежали перед ним, він міг оцінити масштаб.

Пошкодження:

1. Енергопередача: 40% потужності. Головний трансформатор пошкоджений. Дві панелі сонячних батарей відключені (захисний механізм).

2. Зв'язок: повністю відсутній. Антени на зовнішній стороні — пошкоджені або відключені.

3. Система охолодження: працює, але нестабільно. Коливання температури в секторі B (той самий сектор).

4. Життєзабезпечення: 70% ефективності. Кисень, вода — в нормі. Температура станції +14°C (падає повільно).

5. Навігація: частково. Можуть визначити положення, але не можуть маневрувати.

Данило закрив очі, потер обличчя. Втома накочувала хвилями, але він не міг зупинитись.

Він викликав команду по внутрішньому зв'язку:

— Всім у центральний модуль. Нарада.

Через п’ять хвилин усі були там. Немиті, втомлені, але готові до всього.

Данило показав список на екрані:

— Пошкодження серйозні. Але не критичні. Ми можемо ремонтувати.

Марта, завжди практична:

— Скільки часу?

— По-різному. Зв'язок — кілька днів, якщо можна вийти в відкритий космос і замінити антени. Енергопередача — довше. Можливо, тиждень.

Тензін:

— А якщо не можна вийти?

Данило подивився на нього:

— Тоді довше. Набагато довше.

Айлін тихо:

— А Земля? Вони знають, що з нами?

Данило покачав головою:

— Не знаю. Зв'язку немає. Але вони бачать, що ми не передаємо енергію. Вони знають, що щось не так.

Марта:

— Вони надішлють допомогу?

— Не знаю. Можливо. Але невідомо, коли.

Тиша.

Тензін усміхнувся криво:

— Значить, ми самі по собі.

Данило кивнув:

— Поки що — так.

Тензін і Данило стояли біля карти станції — схематичної, з позначенням пошкоджень.

Тензін вказав пальцем:

— Антени тут. Зовнішня сторона, сектор C. Мені треба вийти і перевірити. Можливо, просто відключились, бо спрацювали захисні механізми. Можливо, пошкоджені.

Данило:

— Ми підемо разом. Це небезпечно.

Тензін покачав головою:

— Один швидше. І якщо щось станеться — другий залишиться. Хтось має керувати станцією.

Данило не погоджувався, але розумів логіку. Якщо обидва вийдуть і щось піде не так — Марта й Айлін не зможуть керувати системами.

Марта зайшла, почула останню фразу:

— Я категорично проти. Після бурі радіаційний фон підвищений. Це ризик для здоров'я. Ти отримаєш дозу.

Тензін:

— Все тут ризик, Марто. Але без зв'язку ми сліпі. Ми не знаємо, що там, внизу.

Айлін, яка стояла в дверях:

— Може, почекаємо? Доба-дві? Радіація спаде.

Данило твердо:

— Чим довше чекаємо — тим гірше для Землі. Люди там мерзнуть. Кожна година має значення.

Пауза. Всі дивились один на одного.

Марта зітхнула:

— Добре. Але я готую медичний модуль. І ти, Тензіне, будеш під моніторингом кожну секунду. Пульс, тиск, радіація — все. Якщо щось піде не так — ти одразу повертаєшся.

Тензін усміхнувся:

— Ти турботлива, докторе.

Марта не усміхнулась:

— Я відповідальна.

Марта стояла в медичному модулі, перевіряла обладнання. Все працювало. Але обмежено.

Дефібрилятор — є. Хірургічні інструменти — є. Знеболювальні — обмежений запас. Кров(синтетична) — дві одиниці.

Вона думала: "Якщо хтось поранився серйозно — я можу допомогти. Базове. Але якщо щось критичне — ні. Тут немає реанімації. Немає МРТ. Немає нічого, крім мене."

Флешбек спалахнув несподівано: лікарня в Берліні, пандемія, переповнені палати. Жінка на ліжку, дихальний апарат. Марта вибирає: вона чи молодий чоловік. Протокол каже — чоловік. Марта слухається. Жінка помирає.

Марта відігнала спогад. Не зараз. Зараз треба бути сильною.

Айлін зайшла тихо:

— Як ти?

Марта не відірвалась від інструментів:

— Нормально. Готуюсь.

— Ти виглядаєш втомленою.

Марта усміхнулась трохи:

— Ніхто тут не виглядає свіжим.

Айлін сіла на край столу:

— Я боюсь.

Марта здивовано підвела очі. Психолог? Зізнається в страху?

— Я теж, — сказала вона чесно.

Айлін:

— Ти добре приховуєш.

— Мене навчили. У кризі немає часу на страх. Треба діяти.

Айлін тихо:

— Але він все одно є.

Марта кивнула:

— Так. Він є.

Вони сиділи в тиші. Дві жінки, які звикли бути сильними. Які звикли тримати інших. Але зараз — дозволили собі бути слабкими. Хоча б на хвилину.

Данило намагався відновити зв'язок вручну. Переключав частоти, налаштовував приймачі, шукав будь-який сигнал.

Тільки шум. Білий, глухий, порожній.

Він не здавався. Резервні канали, аварійні частоти. Щось має працювати.

Раптом — тихий звук. Ледь чутний.

Голос крізь перешкоди, уривками:

— ...Omega... чита... інші стан... пошко... потрібна...

Данило схопився:

— Центр! Це Omega! Читаєте?

Шум.

— Центр! Ми живі! Є пошкодження! Працюємо над ремонтом!

Шум.

Зв'язок обірвався знову. Повна тиша.

Данило б'є кулаком по панелі — рідкість для нього. Завжди контрольований, завжди стриманий. Але зараз — фрустрація вирвалась.

Айлін зайшла:

— Що сталось?

Данило, не дивлячись на неї:

— Зловив сигнал. На секунду. Вони казали про інші станції.

— Що з ними?

— Не знаю. Але схоже, ми не єдині, хто постраждав.

Айлін сіла важко:

— Значить, на Землі ще гірше, ніж ми думали.

Данило кивнув:

— Набагато гірше. Якщо кілька станцій вийшли з ладу — енергії на Землі ще менше. Люди мерзнуть. Можливо, вмирають.