Глава 8: Буря приходить

Вісімнадцята тридцять дві. Тензін стояв у технічному модулі, дивився на консоль. Захисні екрани активовані. Резервні системи готові. Все, що можна було зробити — зроблено.

Тепер тільки чекати.

Раптом — легке мерехтіння світла. Ледь помітне, наче хтось торкнувся вимикача і одразу відпустив.

Тензін підвівся, перевірив датчики.

Радіаційний фон: 0.12 мікрозіверта (норма 0.10). Зростає.

Він торкнувся внутрішнього зв'язку:

— Даниле, вона тут.

Голос Данила, спокійний:

— Я бачу. Поки що в межах норми.

Тензін підійшов до ілюмінатора. Дивився в космос.

Зірки яскравіші, ніж зазвичай. Наче хтось підкрутив контрастність. Космос, завжди чорний, наче оксамит, тепер мерехтів — тонкі нитки світла, червоні, зелені, ледь помітні.

"Красиво, — подумав він. — Як похоронні вогні."

У Тибеті, коли хтось помирав, палили вогні на схилах гір. Червоні, жовті язики полум'я на тлі ночі. Красиво. Смертельно красиво.

Тензін відірвався від вікна. Перевірив системи ще раз.

Радіаційний фон: 0.15 мікрозіверта. Зростає швидше.

Він затамував дихання.

"Це тільки початок."

Данило не відходив від консолі. Екрани показували графіки — червоні лінії, що повзли вгору.

Радіація. Магнітне поле. Сонячний вітер.

Все зростало.

Буря була сильнішою, ніж прогнозували. Не G4. Не G5.

G6.

Такого класу офіційно не існувало. Але цифри не брехали.

Системи захисту тримали. Поки що. Але навантаження зростало. Екрани нагрівались. Панелі гуділи напружено.

Зв'язок із Землею раптом ожив — голос оператора крізь перешкоди, уривками:

— Omega... читаємо... буря... інші станції... пошко...

Данило схопився:

— Центр! Повторіть! Не розумію!

Тільки шум. Білий, глухий.

— Центр! Ви мене чуєте?!

Шум.

Данило намагався переключити частоти, знайти чистий канал. Нічого. Зв'язок мертвий.

Він стиснув зуби. Без зв'язку вони сліпі. Не знають, що на Землі. Не знають, чи інші станції в порядку.

Він торкнувся внутрішнього зв'язку:

— Всім у центральний модуль. Негайно.

Голос твердий. Без паніки. Команда не повинна бачити страх.

Але страх був. Глибоко всередині, холодний, як космос.

Марта вбігла в центральний модуль. За нею — Айлін, Тензін. Усі там за хвилину.

Данило стояв біля екрана, обличчя напружене, але контрольоване:

— Буря сильніша, ніж очікувалось. Зв'язок із Землею втрачено.

Марта відчула, як серце прискорилось:

— На скільки?

— Не знаю. Поки буря не мине.

Айлін, голос спокійний, але руки стиснуті:

— А як довго це триватиме?

— Можливо, години. Можливо, доба. Треба чекати.

Тензін, без жартів:

— А системи?

— Поки тримають. Але треба моніторити постійно.

Марта спостерігала за ними. Данило — напружений, але керує собою. Інженер до кісток. Айлін — спокійна зовні, але Марта бачила: пальці тремтять ледь помітно. Тензін — серйозний. Вперше за два дні без жартів.

Марта запитала:

— Що нам робити?

Данило розподілив:

— Працювати. Як завжди. Я залишусь тут, моніторю системи. Тензін — у технічному, стежиш за охолодженням та екранами. Ви двоє — відпочивайте. Якщо щось станеться — я викличу.

Айлін заперечила:

— Ти впевнений? Може, зробимо чергування? Хоч інколи і ви відпочинете.

— Так. Я впевнений.

Марта хотіла сказати: "Ти людина, тобі треба спати." Вона лікар. Вона знала про перевтому, про помилки, що приходять від виснаження.

Але вона бачила його очі. Він не послухає. Він інженер. Він відповідальний. Він не довірить це нікому.

Вона промовчала.

Айлін лежала в каюті, але не спала. Системи гули інакше — напружено, натужно. Вона чула це через стіни.

Вона встала, одяглась, пішла в центральний модуль.

Данило сидів за консоллю, не відриваючи очей від екранів. Обличчя освітлене синім світлом, тіні під очима.

Айлін зупинилась біля дверей:

— Ти не спиш.

Він не здригнувся:

— Не можу. Треба стежити.

Вона підійшла, сіла поруч:

— Ти людина, не машина. Тобі треба відпочивати.

— Відпочину, коли буря мине.

Айлін дивилась на нього. Він був схожий на Ясмін — дівчину, яку вона не врятувала. Теж не дозволяв собі слабкість. Теж тримав усе всередині. Поки не зламався.

— Тоді я з тобою, — сказала вона.

Данило хотів заперечити, але побачив її погляд — рішучий, непохитний. Вона не піде.

Він кивнув.

Вони сиділи мовчки. За вікном розгорталось диво.

Аврора. Полярне сяйво. Але не на Землі — навколо станції. Червоні, зелені, фіолетові хвилі світла, що танцювали в космосі. Магнітне поле Землі боролось із сонячним вітром — і народжувалась краса.

Айлін прошепотіла:

— Красиво.

Данило не відірвався від екранів:

— Смертельно красиво.

Вона зрозуміла. Краса буває небезпечною. Найкрасивіші речі часто вбивають.

Двадцята сорок одна.

Раптом — сигнал тривоги. Пронизливий, різкий.

Екрани червоніють.

КРИТИЧНИЙ РІВЕНЬ РАДІАЦІЇ. СЕКТОР B. ПЕРЕГРІВ.

Данило зірвався:

— Що за...

Графіки злетіли вгору. Потужний сплеск радіації — удар, прямий, нещадний.

Системи перевантажувались. Захисні екрани на межі.

Данило швидко, пальці по клавіатурі:

— Перемикаю на резервні системи. Тензіне!

Голос Тензіна, напружений:

— Даниле! Сектор B! Перегрів! Температура +40!

— Бачу! Перемикаю на резервні!

Але не встиг.

Удар.

Станція здригнулась. Фізично. Наче хтось вдарив кулаком по корпусу.

Світло згасло.

Темрява. Абсолютна. Космічна.

Айлін поруч задихалась:

— Що сталось?!

Данило не відповів. Він чекав.

Три секунди. П'ять. Десять.