Глава 6: Флешбек — Данило

Три роки тому. Київ.

Зима 2045-го була жорстокою. Температура падала до мінус двадцяти вночі, вітер різав обличчя, сніг не танув тижнями. Люди кутались у пальта, палили свічки, чекали тепла.

А тепла не вистачало.

Данило Коваленко сидів за пультом наземної станції розподілу енергії в Дарницькому районі. Тридцять п'ять років, інженер другої категорії, три роки досвіду. Він знав систему. Він знав, що робити. Але знання не допомагало, коли енергії було менше, ніж потрібно.

Екран світився червоним. Запити йшли один за одним, нескінченно:

Лікарня №7 — критично. Потужність: 300 кВт. Школа №184 — високий пріоритет. Потужність: 150 кВт.  Житловий масив "Позняки" — середній пріоритет. 20 000 мешканців. Житловий масив "Осокорки" — середній пріоритет. 15 000 мешканців. Дитячий будинок №52 — високий пріоритет. Потужність: 80 кВт.

Данило розподіляв: лікарня — так, школа — так, дітбудинок— так. Позняки — частково. Осокорки — чекають.

Але система не витримувала. Перевантаження. Напруга стрибала. Датчики сигналізували червоним.

Данило намагався стабілізувати — перемикав сектори, знижував навантаження, шукав резерв. Але резерву не було. Було тільки "тут" або "там". Хтось отримає тепло. Хтось — ні.

О сімнадцятій тридцять сім — сигнал тривоги.

АВАРІЯ. СЕКТОР D. ПЕРЕГРІВ. АВТОМАТИЧНЕ ВІДКЛЮЧЕННЯ.

Данило зірвався, натискав кнопки, викликав резервні лінії. Але було запізно. Система захисту спрацювала автоматично. Три житлові райони — Осокорки, частина Позняків, Харківський масив — відключились.

П'ятдесят тисяч людей. Без тепла. На сорок вісім годин.

Зима. Мороз. Люди.

Данило сидів за пультом, дивився на червоні індикатори і думав тільки одне: "Я не встиг."

Наступного дня новини показували репортаж.

Диктор, серйозний, стриманий:

— Через аварію на енергостанції в Дарницькому районі три житлові масиви залишились без опалення. Постраждали близько п'ятдесяти тисяч мешканців. За попередньою інформацією, двоє літніх людей померли від переохолодження. Представники "Київенерго" запевняють, що робота з усунення наслідків триває цілодобово.

Данило сидів на дивані вдома, дивився на екран. Не моргаючи.

Олена, його дружина, сиділа поруч. Тридцять три роки, темне волосся, втомлені очі. Вона поклала руку на його плече:

— Це не твоя провина. Система була перевантажена. Ти зробив усе, що міг.

Данило не відповів. Він дивився на екран — кадри з відключених районів. Люди в пальтах у квартирах. Діти в шапках біля столу. Стара жінка, укрита трьома ковдрами, тремтить.

— Я міг зробити більше, — сказав він тихо. — Я міг перерозподілити раніше. Я бачив навантаження. Я знав, що буде аварія.

— Ти не міг знати, — Олена стиснула його руку. — Ти людина, не пророк.

Але Данило не вірив. Він інженер. Його робота — передбачати. Запобігати. Тримати систему.

Він підійшов до вікна, подивився на місто. Київ у темряві. Тільки вогники тут і там — там, де ще була електрика. Решта — чорнота.

"Я підвів їх," — думав він. —  Двоє померли. Через мене."

Олена підійшла, обійняла ззаду:

— Даниле, не роби цього собі. Це не твоя провина.

Але провина не зникала. Вона сиділа всередині, важка, холодна.

Через тиждень на робочій дошці з'явилося оголошення:

НАБІР НА ОРБІТАЛЬНІ СТАНЦІЇ "ORBITA" Потрібні інженери з досвідом роботи з енергосистемами. Ротація: кожні 3 місяці. Конкурентна зарплата. Повне забезпечення. Контракт: міжнародний, з можливістю продовження.

Данило стояв перед дошкою, читав. Перечитував.

Увечері він сказав Олені:

— Я подав заяву.

Вона здригнулась:

— На що?

— На орбітальну станцію. "Orbita". Вони шукають інженерів.

Олена встала, відступила:

— Ти ж не думаєш серйозно?

Данило кивнув:

— Там я зможу допомогти більше. Там система краща. Сучасніша. Там я не підведу.

— Але ж ти підеш на три місяці! — голос Олени підвищився. — А Міша? Йому всього шість років!

Данило дивився на неї, спокійно, твердо:

— Саме тому. Щоб він ріс у світлі й теплі. Щоб інші діти теж. Щоб не було таких зим, як зараз.

Олена заплакала:

— А якщо щось станеться? Космос — це небезпечно!

Данило обійняв її:

— Нічого не станеться. Це безпечно. Сучасні технології. Я буду там, де можу змінити щось. Де мої рішення допоможуть мільйонам, а не тільки одному району.

Олена плакала на його плечі. Вона знала: він уже вирішив. Коли Данило вирішував — він не змінював думки.

— Обіцяєш повернутись? — прошепотіла вона.

— Обіцяю, — сказав він.

І вірив у це.

День перед відльотом. Листопад, сонячно, холодно. Данило повів Мішу в парк — гідропарк, де вони завжди гуляли.

Міша біг попереду, сміявся, кидав камінці в Дніпро. Шість років, темне волосся, як у Данила, очі, як у Олени. Щасливий. Не розуміючий.

Данило сів на лавку, покликав його:

— Мішо, ходи сюди.

Міша підбіг, сів поруч:

— Тату, а ти там, у космосі, бачитимеш нас?

Данило усміхнувся:

— Так. Я бачитиму всю Землю. І наш дім теж.

— А як ти знайдеш наш дім? Він же маленький!

— Я знайду. Я завжди знаходжу вас.

Міша замислився:

— А ти повернешся?

Данило обійняв його, міцно:

— Звісно. Я завжди повертаюся.

— А що ти там робитимеш?

— Буду передавати тепло. Щоб людям не було холодно. Щоб ніхто не мерз узимку.

Міша широко розплющив очі:

— Як супергерой?

Данило розсміявся, хоч горло стиснуло:

— Щось схоже.

Міша обійняв його:

— Тоді я пишаюся тобою, тату.

Данило закрив очі. Відчув, як слези підступають. Стримав.

Олена підійшла, сіла поруч. Обійняла їх обох — чоловіка і сина. Свою маленьку сім'ю.

Вона тихо, щоб Міша не чув: