Глава 5: Рутина. Тензін

Тензін любив іронію. Ось вони, на орбіті, у космосі, де температура мінус двісті сімдесят градусів — і його робота полягала в охолодженні реакторів. Бо реактори гріли. Сонячні панелі збирали енергію, перетворювачі працювали, системи грілись. І треба було охолоджувати. Завжди охолоджувати.

Він стояв біля консолі в технічному модулі, перевіряв параметри.

Худорлявий, довге чорне волосся зібране в хвіст. Руки спокійні, точні — руки майстра. Він працював невимушено, але уважно. Кожен датчик, кожен показник.

Температура секторів: A — норма, B — трохи вище, C — норма, D — норма.

Тиск у системі охолодження: стабільний.

Циркуляція теплоносія: 98%.

Все працювало. Поки що.

Але Тензін відчував щось. Як перед землетрусом — коли повітря густішає, коли тварини замовкають, коли щось усередині каже: "Біжи." Він відчував це зараз. Щось не так. Щось ледь помітне, але реальне.

"Я вже відчував це,— подумав він. — Тоді я не послухав. І вона померла."

Він відігнав думку, як завжди. Жартував сам із собою:

— Тензіне, ти занадто багато думаєш. Як сказав би вчитель: "Думка — це страждання."

Але думки не відпускали. Вони ніколи не відпускали.

Він записав у журнал: "Сектор B: температура +0.4°C вище норми. Перевірити завтра."

Потім закрив журнал і пішов на вечерю.

Їдальня пахла спеціями. Айлін готувала щось схоже на плов — рис із сушеними овочами, курка з пакета, приправи, які вона привезла з дому. Вибір продуктів обмежений, але вона вміла робити з них їжу, а не просто підтримку для організму.

Всі четверо сиділи за столом. Перша спільна вечеря нового складу.

Тензін узяв ложку, скуштував, широко усміхнувся:

— Айлін, ти чаклунка. Як ти з цих пакетів робиш їжу?

Айлін усміхнулась м'яко:

— Секрет турецьких господинь.

Марта кивнула:

— Дуже смачно. Дякую.

Данило їв мовчки, методично, не підводячи очей.

Тензін не втримався:

— Даниле, ти взагалі куштуєш? Чи просто заправляєш паливо?

Данило глянув на нього коротко:

— Смачно.

Тензін повернувся до Марти, підморгнув:

— Бачиш? Це в нього компліменти. Треба вчитися розуміти.

Марта невпевнено усміхнулась — вона ще не звикла до його жартів.

Айлін змінила тему:

— Марто, розкажи про себе. Звідки ти? Чому космос?

Марта відклала ложку, обережно:

— Я з Берліна. Працювала медиком у кризових зонах. Африка, Близький Схід. Хотіла спробувати щось нове.

Тензін нахилив голову:

— Кризові зони? Це як війна?

Марта кивнула:

— Іноді. Іноді просто хаос. Люди, яким потрібна допомога. Багато людей.

Данило раптом підвів очі:

— Чому пішла звідти?

Пауза. Марта дивилась на нього, потім опустила погляд:

— Втомилась.

Тензін відчув напругу — щось у її голосі, щось важке, приховане. Він швидко змінив тему:

— Ну, тут точно спокійніше. Тут тільки холод, темрява і порожнеча. Ідеальне місце для відпочинку.

Айлін усміхнулась. Марта теж. Навіть Данило ледь помітно ворухнув кутиками губ.

Вони доїли вечерю в тиші. За вікном Земля обертала обличчя до Сонця — черговий схід, п'ятий за день. Красиво. Нескінченно красиво.

Але Тензін думав: "Марта втекла від чогось. Як і я. Як і всі тут."

Каюта Тензіна була мінімалістичною. Майже монастирською. Ліжко, стіл, одна подушка для медитації. Ніяких фотографій. Тільки одна річ — маленька статуетка Будди, яку дав учитель Лобсанг на прощання.

Тензін сидів у позі лотоса на підлозі, але не медитував. Просто сидів. Дивився у вікно — зірки, космос, порожнеча.

Він думав:

"Марта втекла від чогось. Як і я. Як і всі тут."

"Данило тікає від страху підвести. Він боїться, що якщо зупиниться — все розвалиться. Він не довіряє нікому, навіть собі."

"Айлін тікає від того, що не змогла врятувати. Вона психолог, але не може врятувати себе. Вона тримає всіх, але хто тримає її?"

"А я... я тікаю від того, що не хотів приймати."

Учитель Лобсанг казав: "Ти не можеш втекти від себе. Куди б ти не пішов — ти йдеш із собою."

Учитель був правий. Але Тензін все одно спробував.

Він згадав: похорон, п'ять років тому. Долма, його молодша сестра, лежала на білому полотні. Запах ладану, дзвін, співи монахів. Всі говорили: "Це карма. Так було призначено. Вона йде в наступне життя."

Але Тензін не вірив. Їй було двадцять два. Рак. Пізня стадія. Вони не встигли. Ніхто не встиг.

"Вона була такою молодою, — думав Тензін. — Вони казали — карма. Але я не вірив. Я досі не вірю."

Він встав, підійшов до вікна. Земля внизу, зірки навколо. Космос.

"Тут немає карми, — подумав він. — Тут немає богів. Є тільки ти і порожнеча. І це заспокоює."

Але порожнеча не заповнювала пустоту всередині.

Тензін не міг спати. Знову. Він піднявся, одягся, пішов у технічний модуль. Нічні перевірки — його ритуал. Коли не спиться — краще працювати.

Він увімкнув консоль, перевірив системи ще раз.

Температура секторів: A — норма, B — +0.6°C, C — норма, D — норма.

Сектор B знову. Вище, ніж вранці.

Тензін нахмурився. Це не датчик. Датчики не змінюються за день.

Він викликав Данила по внутрішньому зв'язку:

— Даниле, ти не спиш?

Пауза. Потім голос — втомлений, але пильний:

— Не сплю. Що сталось?

— Підійди в технічний. Треба подивитись.

Через хвилину Данило був там. Волосся розкуйовджене, очі червоні — він теж не спав.

Тензін показав екран:

— Подивись. Тут щось не так.

Данило нахилився, перевірив параметри:

— Незначне відхилення. Може бути датчик.

Тензін покачав головою:

— А може, не датчик.

Данило випрямився:

— Ми перевіримо завтра. Зараз все стабільно.

Тензін дивився на нього:

— Ти впевнений?