Глава 4: Перші години кризи на Землі

Третя година ночі. Варшава спала, вкрита тонким шаром снігу. Тільки вікна Центру космічного керування світилися яскраво — самотній острів світла в темряві міста.

Професор Анджей Лещинський сидів за своїм столом, вп'ятий у монітор. На екрані — потік даних зі станції "Орбіта обігріву": температура зовнішньої обшивки, магнітні показники, рівень радіації.

Цифри росли. Занадто швидко.

— Боже, — прошепотів він, збільшуючи графік. — Це не може бути правдою.

Сонячна буря. Величезна. Найпотужніша за останні п'ятдесят років, як показували прилади, і вона прямувала до Землі.

Прямо до їхніх станцій.

Лещинський схопив телефон, набрав домашній номер. Три гудки. Чотири. Нарешті сонний голос дружини:

— Анджей? Котра година?

— Світлано, вибач, що розбудив. — Він говорив швидко, намагаючись тримати голос рівним. — Я не повернуся сьогодні. Криза на орбіті.

— Що сталося?

— Сонячна буря. Велика. Мені треба координувати...

— Наскільки велика? — У голосі Світлани з'явилася тривога.

Лещинський подивився на цифри знову. Хотів збрехати, заспокоїти. Але не міг.

— Найгірша, яку я бачив, — відповів він чесно.

Тиша на іншому кінці.

— Анджей, наша Магда... Анна в лікарні. На апаратах. Якщо станції...

— Знаю, — він закрив очі. — Знаю, кохана. Я зроблю все, що можу.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Вони попрощалися. Лещинський поклав телефон, подивився на фото на столі. Магда, його дочка, тримає маленьку Анну на руках. Дівчинці тоді було три роки, вона сміялася, тягнулася до камери.

Зараз Анні вісім. І вона в лікарні, підключена до апарата штучного дихання. Вроджена вада серця. З кожним роком гірше. Без енергії апарат відключиться.

«Якщо станції впадуть, вона замерзне, — думав він, дивлячись на фото. — Разом із тисячами інших».

Він не міг дозволити цьому статися.

Лещинський натиснув кнопку внутрішнього зв'язку:

— Увага всьому персоналу. Аварійний збір. Центральний зал. П'ятнадцять хвилин. Повторюю: аварійний збір.

Він встав, взяв планшет з даними, пішов до виходу.

У коридорі зустрів молодого оператора — Марека, двадцять чотири роки, працював у Центрі всього півроку. Хлопець біг, застібуючи куртку на ходу, обличчя бліде.

— Професоре, — він ледь дихав, — я бачив дані. Це... це серйозно?

Лещинський зупинився, подивився на нього. Марек тремтів — не від холоду.

— Дихай, — сказав Лещинський спокійно. — Повільно. Вдих-видих.

Марек спробував, але руки все одно тремтіли:

— Вибачте. Просто я... я ніколи не бачив таких цифр. Це ж... це може знищити станції, так?

— Може, — Лещинський не брехав. — Але може і ні. Залежить від того, як швидко ми відреагуємо.

— А якщо не встигнемо?

Лещинський поклав руку йому на плече:

— Тоді зробимо все, що в наших силах, щоб мінімізувати втрати. Але зараз не час для паніки, Мареку. Зараз час працювати. Розумієш?

Марек кивнув, стискаючи зуби:

— Так, професоре. Вибачте.

— Не вибачайся. Боятися — нормально. Я теж боюся. — Лещинський усміхнувся слабо. — Але робота допомагає. Іди в центральний зал. Підготуй системи зв'язку. Нам треба буде підтримувати контакт зі всіма десятьма станціями одночасно.

— Слухаюсь!

Марек побіг далі. Лещинський подивився йому вслід, подумав: «Такий молодий. Яка Магда була в його віці? Сподіваюся, він витримає».

Потім він теж пішов до центрального залу.

Там уже збиралася команда — оператори, інженери, аналітики. Хтось у піжамі під курткою, хтось із заспаними очима, але всі серйозні.

Лещинський підійшов до головного екрана, активував його. З'явилася мапа Землі з позначками десяти орбітальних станцій.

— Колеги, — він почав без вступу, — на нас летить сонячна буря класу X15. Прибуття через шість годин. Це найпотужніша буря за останні півстоліття. Наші станції опиняться під прямим ударом.

Шепіт прокотився залом.

— Що ми можемо зробити? — запитав хтось.

— Попередити екіпажі. Дати їм час підготуватися. Перевести станції в захисний режим. — Лещинський збільшив дані. — Але навіть це може не врятувати всі станції. Хтось постраждає. Можливо, серйозно.

— А Земля? — інший голос.

Лещинський подивився на зал. Всі дивилися на нього, чекаючи відповіді, яку він не міг дати.

— Якщо станції впадуть, — сказав він тихо, — половина Європи залишиться без енергії. Лікарні, школи, будинки. Мільйони людей.

Тиша була абсолютною.

— Тому, — Лещинський випрямився, — ми не дозволимо їм впасти. Починаємо роботу. Зараз.

Зал вибухнув активністю. Люди побігли до робочих місць, телефони задзвонили, клавіатури заклацали.

Лещинський стояв біля головного екрана, дивився на десять маленьких точок над Землею.

«Тримайтеся, — думав він. — Будь ласка, тримайтеся».

Київ. Четверта ранку.

Олена Коваленко прокинулася від дзвінка телефону. Різкого, пронизливого, який розірвав тишу ночі.

Вона схопила телефон, не дивлячись на екран:

— Алло?

— Олено. Це я. — Голос Данила. Напружений, але контрольований.

Олена миттєво прокинулася повністю, села в ліжку:

— Даниле? Що сталося? Котра година там?

— Не важливо. Слухай мене уважно. — Він говорив швидко. — На нас летить сонячна буря. Велика. Ми готуємося до удару.

Серце Олени стиснулося:

— Наскільки велика?

Пауза. Занадто довга.

— Достатньо велика, щоб створити проблеми, — сказав Данило нарешті.

— Данило, — Олена відчула, як голос тремтить, — скажи всю правду.

Ще одна пауза. Потім він зітхнув:

— Найбільша за останні п'ятдесят років. Станція може постраждати. Сильно.

Олена закрила рота рукою, намагаючись не кричати.

— Ти... ти в безпеці?

— Поки що так. Ми переходимо в захисний режим. Відключаємо все несуттєве. Можливо, втратимо зв'язок на якийсь час.