Глава 3: Приліт Марти

Марта Вебер не боялась висоти. Не боялась швидкості. Не боялась замкнених просторів. Але зараз, сидячи в капсулі транспортного шатла, що мчав до орбітальної станції зі швидкістю вісім кілометрів на секунду, вона відчувала все це одночасно.

Їй двадцять шість. Світле волосся зібране в хвіст, обличчя без макіяжу, руки стиснуті на колінах. Вона лікар. Волонтер. Три роки працювала в Африці, на Близькому Сході, в зонах конфліктів. Бачила кров, смерть, відчай. Але космос — інше. Тут немає землі під ногами. Тут немає виходу.

"Все буде добре,— повторювала вона собі,— це просто робота. Просто три місяці. Просто допомога."

І внутрішній голос заспокоював: "Ти вже робила важкі речі. Це не гірше. Чи не так?"

Вона не була впевнена.

Планшет на колінах показував профілі екіпажу. Марта читала вдруге, втретє:

Данило Коваленко, 38 років, інженер, Україна. Досвід: три роки на орбіті, дві успішні місії. Спеціалізація: енергосистеми, життєзабезпечення. Сімейний стан: одружений, син 9 років.

Фотографія: чоловік з коротко стриженим темним волоссям, серйозні очі, стиснуті губи. Не усміхається.

Айлін Йилмаз, 33 роки, психолог, Туреччина. Досвід: два роки на орбіті. Спеціалізація: психологічна підтримка екіпажу, робота з травмами. Сімейний стан: не одружена.

Фотографія: темне волосся, м'яка усмішка, теплі очі. Вона виглядала так, наче могла вислухати будь-кого.

Тензін Норбу, 30 років, технік, Тибет/Індія. Досвід: рік на орбіті, перша місія. Спеціалізація: ремонт систем, обслуговування обладнання. Сімейний стан: не одружений.

Фотографія: худорлявий, довге волосся, усміхнений. Він виглядає так, наче знає щось смішне, а що — не каже.

"Міжнародна команда, — думала Марта. — Добре. Я звикла працювати з різними людьми."

Але чи звикла вона працювати з ними в консервній банці на висоті чотириста кілометрів?

Шатл здригнувся. Голос пілота:

— Стикування через п'ять хвилин.

Марта зробила глибокий вдих. Все буде добре.

Має бути.

Невагомість прийшла раптово. Марта відчула, як шлунок підскочив до горла, як тіло полегшало, наче хтось вимкнув гравітацію. Вона схопилась за ремені, затамувала дихання.

Шатл повільно наближався до станції. Марта дивилась у вікно: "Орбіта обігріву" виглядала як велетенська конструкція з модулів, панелей, антен. Білий метал, сині панелі сонячних батарей, яскраві вогники вздовж корпусу.

Металевий стукіт — стикування. Легкий поштовх. Пілот по зв'язку:

— Стикування завершено. Люк відкриється через тридцять секунд.

Марта розстебнула ремені, відштовхнулась від крісла. Невагомість була дивною — тіло летіло вперед, руки намагались схопитись за щось, але нічого не було.

Люк відкрився з шипінням.

За ним — жінка. Темне волосся, усміхнена, в сірій робочій формі. Айлін.

— Ласкаво просимо на "Орбіту обігріву"! — сказала вона тепло, простягнула руку.

Марта схопилась за неї, втримуючи рівновагу.

— Дякую. Марта Вебер.

— Айлін. Психолог. Але ти вже знаєш.

Марта кивнула у відповідь. Десь у глибині станції лунав сміх — напевно, Тензін.

Айлін усміхнулась:

— Ходімо. Покажу тобі дім.

Станція була тіснішою, ніж здавалось на фотографіях. Коридори вузькі, стелі низькі, всюди панелі, екрани, кабелі. Але чисто. Функціонально.

Айлін вела екскурсію, показувала модулі:

— Це житловий блок. Чотири каюти — кожному своя. Твоя — ось тут, ліворуч. Маленька, але затишна. Можеш прикрасити, як хочеш.

Марта заглянула всередину: два на три метри, ліжко, шафа, стіл. Вікно на всю стіну — зірки за ним.

— Це їдальня, — Айлін показала крихітну кімнату зі столом та чотирма стільцями. — Ми тут збираємось. Снідаємо разом, коли можемо.

Марта слухала уважно, запам'ятовувала.

— Скільки вас тут зазвичай? — запитала вона.

— Четверо. Ти замінила Владислава. Він захворів перед стартом.

— Що з ним?

— Грип. Нічого серйозного. Але його не пустили. Протокол.

Марта подумала: "Значить, я тут випадково. Якби він не захворів — я б зараз була на Землі."

Айлін продовжила:

— Це медичний модуль. Твоя територія.

Марта зайшла всередину. Маленький, але обладнаний: операційний стіл, шафи з медикаментами, діагностичне обладнання, дефібрилятор, запаси крові (синтетичної). Все на місці. Все знайоме.

— Добре обладнано, — сказала Марта. — Краще, ніж у деяких наземних клініках.

Айлін усміхнулась:

— Нам пощастило. Але сподіваємось, що не знадобиться.

Марта кивнула. Вона теж сподівалась.

Але досвід навчив її: медичні модулі завжди знадобляються. Рано чи пізно.

Центральний модуль був серцем станції. Великий екран на стіні, консолі з індикаторами, карта Землі в реальному часі. Данило сидів за пультом, худий, темне волосся, стриманий вираз обличчя. Руки на клавіатурі, очі на екрані. Зосереджений.

Марта зупинилась біля входу, не хотіла заважати. Але Айлін підштовхнула її вперед:

— Даниле, це Марта. Наш новий медик.

Данило не відірвався від екрана:

— Данило Коваленко. Інженер. Радий знайомству.

Пауза. Незручна. Марта не знала, що сказати.

— Чи можу я чимось допомогти? — запитала вона.

Данило нарешті глянув на неї — коротко, оцінююче:

— Поки що ні. Просто звикай. Перший день завжди важкий.

Він повернувся до екрана.

Марта відчула холодність, але не образилась. Вона розуміла — він зайнятий. На екрані світилися запити: Київ, Варшава, Бухарест, Стамбул. Кожен запит — мільйони людей. Кожне рішення — чиєсь життя.

Вона подумала: "Він тримає в руках долі мільйонів. Не дивно, що він напружений."

Айлін торкнулась її плеча:

— Ходімо. Познайомлю з Тензіном.

Марта кинула останній погляд на Данила — він не помітив. Він дивився на Землю, на цифри, на те, що тільки він міг бачити.