Глава 2: Звичайний день. Данило та Айлін

Сигнал будильника — м'який, але наполегливий. Данило розплющив очі в темряві. Шість ранку за київським часом. На орбіті це нічого не означало — Сонце сходило кожні дев'яносто хвилин, але тіло пам'ятало земний ритм. Тіло вимагало режиму.

Він торкнувся панелі біля ліжка. Світло вмикалось повільно, м'яко, наче світанок. Каюта була крихітною — три на два метри. Ліжко, шафка, робоче місце. Все сіре, функціональне. Холодна естетика космосу. Ніяких прикрас, ніяких зайвих речей. Тільки одна фотографія на стіні: Олена і Міша біля моря, торік, Затока. Міша усміхається, показує іграшковий космічний корабель.

Данило підняв очі до вікна — ілюмінатора, круглого, товстого, з трьох шарів скла. За ним — Земля. Синя, в білих хмарах, прекрасна. Вона завжди здавалась близькою, але насправді — на чотириста кілометрів униз. Далека. Недосяжна.

Він сів, відчуваючи легкість тіла. Не невагомість — на станції була штучна гравітація, слабка, близько шестидесяти відсотків земної. Достатньо, щоб ходити, але не достатньо, щоб забути, де ти.

Планшет на столику показував дату: 12 листопада 2048 року. День 39 місії. Ще 47 днів до ротації.

"Скоро додому," — подумав він.

Вчора Олена написала: "Міша намалював тебе в скафандрі. Каже, що ти супергерой. Повертайся швидше." Данило усміхнувся, згадуючи. Потім перевірив системи на планшеті: температура, тиск, кисень — все в нормі. День як день.

Ще один звичайний день на орбіті.

Модуль життєзабезпечення знаходився в центральній секції станції, поруч із технічним блоком. Данило пройшов коридором — вузьким, з м'яким освітленням, стіни вкриті панелями з датчиками та індикаторами. Все гуло тихо, ритмічно — серце станції билось.

Він зупинився біля головної консолі. Екрани показували параметри: температура +18°C, вологість 45%, кисень 21%, тиск нормальний. Система рециркуляції води працювала на 97% ефективності. Резервуари повні. Фільтри чисті.

Данило провів пальцем по екрану, перевіряючи деталі. Звичка. Автоматика справлялась сама, але він не довіряв їй повністю. Машини ламаються. Люди помічають раніше.

Сектор B — незначне коливання температури. Плюс 0.3 градуси вище норми. Нічого критичного. Можливо, датчик. Можливо, ні.

Він відкрив журнал, записав:

"12.11.2048, 06:15. Сектор B: температура +18.3°C (норма +18°C). Незначне коливання. Моніторити. Перевірити датчик у разі повторення."

Данило закрив журнал. Все під контролем. Він інженер. Його робота — тримати систему. Тримати станцію. Тримати всіх у безпеці.

Він точний. Відповідальний. Трохи занадто серйозний — так казала Айлін. Можливо, вона мала рацію. Але несерйозність коштує життів. Він це знав.

Їдальня була найменшим модулем на станції, але найтеплішим. Не температурою — теплом людей. Маленький стіл, чотири місця, вікно на всю стіну — через нього Земля здавалась ще ближчою, ніби можна дістати рукою.

Айлін уже там. Вона завжди прокидалась раніше. Турецький чай у двох склянках, пара сухарів на тарілці. Вона усміхнулась, побачивши його:

— Доброго ранку, Даниле. Як спав?

Він сів навпроти:

— Нормально. Системи в порядку.

Айлін усміхнулась м'якше, трохи сумно:

— Я не про системи питала.

Данило взяв склянку, зробив ковток. Гарячий, міцний. Вона робила його по-турецькому — густий, солодкий. Він не звик, але не скаржився.

— Я теж нормально, — сказав він після маленької зупинки.

Айлін не наполягала. Вона ніколи не тиснула. Психолог. Вона знала, коли зупинитись.

— Сьогодні прилітає Марта, — сказала вона, змінюючи тему, — заміна Владислава.

Данило кивнув:

— Ще один новачок. Сподіваюся, вона не панікуватиме.

— Вона волонтер. З Німеччини. Працювала в кризових зонах. Лікар.

— Медик?

— Так. Досвідчена. Звикла до стресу.

Данило кивнув знову. Йому було байдуже, хто прилітає, поки вони робили свою роботу. Станція — не місце для драм. Тут потрібні професіонали.

Айлін дивилась на нього, м'яко, розуміюче. Вона завжди так дивилась — наче бачила більше, ніж ти показував.

— Ти скучив за ними, — сказала вона тихо.

Данило здригнувся. Не питання. Констатація.

— Скоро побачу, — відповів він коротко.

Айлін усміхнулась:

— Так. Скоро.

Вони допили чай у тиші. За вікном Земля повертала обличчя до Сонця — новий схід, шостий за добу, але такий прекрасний.

Центральний модуль — серце станції. Великий екран на всю стіну, карта Землі в реальному часі. Зони покриття світились зеленим — там, куди йшла енергія. Жовті — в черзі. Червоні — критичні, потребують негайно.

Данило сів за консоль. Запити йшли один за одним, автоматика сортувала, але останнє слово за ним.

Київ — дитяча лікарня. Пріоритет: високий. Бухарест — житловий район. Пріоритет: середній. Стамбул — школа. Пріоритет: високий. Бейрут — табір біженців. Пріоритет: середній, але критичний час.

Він корегував, перемикав, розподіляв. Кожне його рішення — мільйони людей. Хтось отримає тепло зараз, хтось за годину, хтось — завтра. Протоколи допомагали, але не вирішували за нього.

Він не думав про обличчя. Не думав про імена. Тільки цифри. Тільки параметри. Інакше — зійдеш з розуму.

Зв'язок із Землею:

— Станція Omega, це Центр. Підтвердіть передачу в зону Delta.

Данило перевірив екран:

— Підтверджую. Передача активна. Потужність 87%.

— Дякуємо, Omega. Гарного дня.

— Взаємно.

Зв'язок обірвався. Данило дивився на Землю через вікно. Синя. Спокійна. Зовсім не схожа на місце, де мільйони мерзнуть, чекають, молять про тепло.

Він подумав: "Скоро додому. Ще 47 днів."

Але щось у глибині — дрібне, неприємне — шепотіло: "Може, ні."

Він відігнав думку. Все під контролем.

Каюта Айлін була іншою. Маленька, як у всіх, але затишна. Фотографії на стінах — Стамбул, Босфор, сім'я (мати, батько, брат), друзі. Кольорова ковдра на ліжку — вона привезла з дому. Книжка на столику — поезія Назима Хікмета, турецькою.