Глава 1: Світ без тепла

Березень 2031 року. Південь Франції.

Реактор номер три на атомній станції «Трікастен» вибухнув о четвертій ранку. Не так драматично, як Чорнобиль — без вогняного стовпа, без апокаліптичних кадрів. Просто тихий розрив, витік, евакуація. Сімдесят тисяч людей залишили домівки за ніч. Радіаційна хмара дрейфувала над Середземномор'ям три доби.

Світ ще не встиг забути Фукусіму. Тепер — знову.

Липень 2034-го. Японія, префектура Ніїгата. Землетрус магнітудою 7.2 пошкодив систему охолодження на станції «Касіва». Цього разу встигли зупинити, але евакуювали пів мільйона. Люди стояли на вулицях з валізами і дивились на димарі, що курились. Діти плакали. Батьки мовчали.

2036-й. Чехія. 2038-й. Південна Корея. 2039-й. Індія.

Не катастрофи — попередження. Але світ втомився чекати. На площах зростали протести. Мільйони виходили з плакатами: «Ні атомній енергії!», «Наше майбутнє — без радіації!», «Закрийте станції!»

Політики слухали. Політики боялись. Один за одним уряди приймали рішення: закрити. Згорнути програми. Шукати альтернативи.

До 2040 року половина атомних станцій світу припинила роботу.

Зима 2041-го виявилась найхолоднішою за п'ятдесят років.

Сонячні панелі працювали вдень, вітряки — коли дув вітер. Але вночі, в безвітряні дні, коли температура падала до мінус двадцяти — енергії не вистачало. Просто не вистачало.

У Варшаві діти сиділи на уроках у пальтах. Учителька пояснювала математику, а її дихання перетворювалось на пару. У зошитах замерзало чорнило.

У Бухаресті лікарня відключила опалення в двох крилах. Пацієнти лежали під трьома ковдрами. Медсестри носили термобілизну під халатами. Хтось помер тієї зими не від хвороби — від холоду.

У Києві чергові відключення тривали по вісім годин. Люди збирались на кухнях, палили свічки, кутались у ковдри. Старі пам'ятали дев'яності — але тоді хоча б була надія. Зараз надії не було. Тільки холод.

Міста світились вогниками — там, де вистачало енергії. Решта тонула в темряві. З космосу Земля виглядала, наче хвора — плями світла серед чорноти, що розповзалися.

Протести припинились. Люди не виходили на вулиці — надто холодно. Вони просто чекали. Весни. Тепла. Рішення.

Квітень 2042-го. Штаб-квартира ООН, Нью-Йорк.

Генеральний секретар виступав перед Асамблеєю. Обличчя втомлене, голос твердий:

— Ми стоїмо перед вибором. Повернутись до атомної енергії — і ризикувати. Або знайти інше рішення.

Інше рішення знайшлось у космосі.

Проєкт «Orbita» розробляли десять років, але завжди бракувало фінансування. Ідея була простою: сонячні панелі на орбіті, де Сонце світить двадцять чотири години на добу, де немає атмосфери, хмар, ночі. Енергія передається на Землю мікрохвилями — безпечно, ефективно, чисто.

Технологія існувала. Бракувало політичної волі.

Тієї зими воля з'явилась.

Перша орбітальна станція «Аврора» з’явилася в листопаді 2043-го. Запуск транслювали в прямому ефірі. Мільярди дивились, як ракета проривається крізь хмари, залишаючи за собою вогняний слід.

Через місяць «Аврора» почала передавати енергію. Перший промінь упав на Нью-Йорк — місто спалахнуло світлом. Люди виходили на вулиці, дивились на небо і плакали від полегшення.

«Космос врятує нас», — писали газети.

Наступні два роки збудували ще дев'ять станцій. Десять на весь світ. Десять маленьких сонць, що висіли над планетою і тримали її в теплі.

Але десяти було замало. Занадто мало.

Карта світу розділилась на зони: зелені — де працювали станції, жовті — де енергія приходила за графіком, червоні — де її не вистачало. Червоних було забагато.

Хтось завжди залишався в холоді. Хтось завжди чекав. Хтось завжди мав вибирати — кому дати енергію зараз, а кому — потім.

П'ять років проєкт «Orbita» тримав світ.

Не ідеально. Не для всіх. Але тримав.

Люди звикли. Звикли дивитись на небо і знати: там, нагорі, хтось працює. Чотири людини на кожній станції. Вони керують потоками енергії, вибирають пріоритети, ремонтують системи. Вони — між небом і землею. Між теплом і холодом. Між життям і смертю — хоч ніхто не казав цього вголос.

Станції стали частиною життя. Як електрика, як вода. Люди не думали про них — поки все працювало.

Але система була крихкою. Занадто багато запитів, занадто мало станцій. Кожен день — вибір. Лікарня чи школа. Дитячий будинок чи будинок престарілих. Київ чи Варшава. Стамбул чи Бухарест.

Алгоритми допомагали. Протоколи існували. Але останнє слово — за людьми. За чотирма людьми на борту, які дивились на цифри і розуміли: за кожною цифрою — хтось. Хтось, хто мерзне. Хтось, хто чекає. Хтось, хто може не дочекатись.

І вони обирали.

П'ять років система працювала. П'ять років люди на станціях робили неможливе.

Але неможливе не може тривати вічно.

«Орбіта обігріву» була однією з десяти. Вона висіла над Східною Європою, як маленьке сонце. І коли вона працювала — мільйони людей дихали спокійно.

Але коли щось йшло не так — вибір залишався за чотирма людьми на борту.

І цього разу — щось пішло не так.