Епілог. Тепло, яке здатне розтопити лід

Час і день змішались у тумані ранку. Мілея прокинулась, відчувши себе в безпеці — її обіймав теплий покрив, а поруч лежав Еліан. Вона ще не могла повірити, що все це стало реальністю. Що він не просто у її снах, а й у її житті.

Вона повернулась на бік і погладила його руку, що лежала на подушці. Він спав, але обличчя його було тепле і відкрите. Ніякої маски. Ніякої холодної стіни між ними.

Еліан прокинувся, почувши її рухи, і відкрив очі. Вони поглянули один одному в очі, і на його обличчі з’явилась та сама ніжна усмішка, що обіцяла безпеку.

— Я все ще не вірю, що це не сон, — сказала Мілея, ніжно торкаючись його щоки.

— Це не сон, — відповів він тихо. — Тепер я знаю, що любов здатна розтопити навіть найміцніший лід. Я залишив усе, що було холодним, і дозволив собі любити. Тебе.

Вона пригорнулась до нього, і він обійняв її ще міцніше, відчуваючи, як її тепло поступово заміщає холод, що давно панував у його серці.

Вони залишались у тиші, яка була не порожньою, а заповненою розумінням. І тепер, коли лід розтанув, кожен їхній погляд, кожен дотик став підтвердженням того, що найглибші рани можуть загоїтися. І найбільша сила — не в масках, не в прихованих обличчях, а в тому, щоб бути справжнім, без страху.

— Я не зможу без тебе, — прошепотів Еліан, спостерігаючи, як її волосся розсипається по подушці.

— І я без тебе, — відповіла вона.

Вони були разом. І це було все, що мало значення.

Лід зник. Любов розтопила його.

Кінець.