Відчуй, яка на смак безвихідь

14.10.2020

Відчуй, яка на смак безвихідь

Знову настав новий день. Сонце, що прокрадалося крізь штори розбудило мене дуже рано. До того як прийде наставник і дасть знак свистком залишалося десь сорок хвилин. Проте, лише зранку я зрозуміла чому від простого вчорашнього  падіння у мене пішла кров. Був вже кінець серпня, тому було очікувано, що станеться те, що ставалося кожного місяця. Не зважаючи на всі мої проблеми менструація, звісно ж,  нікуди не поділася. Та це була не єдина моя морока. Я не мала при собі взагалі нічого, окрім тих речей, які мені купив Арсен і звісно ж він не врахував цього маленького факту. Добре, що при собі у мене були ще деякі гроші, які він поклав на всяк випадок в сумку. Тому вибору просто не було. Я одягнулася, вмилася і попрямувала до наставника, якого зустріла на дворі.

-Доброго ранку!- прокричала я до нього, радіючи що не прийдеться довго його шукати.

-Доброго! Щось ти сьогодні рано. –промовив до мене наставник і подивився на рюкзак, який знаходився на моєму правому плечі. -Невже щось сталося?

-Та ні, нічого такого. Я б хотіла піти до магазину, але вирішила, що спочатку потрібно сказати Вам.

Я старалася швидко пояснити йому причину щоб він ненароком не подумав, що тут мені набридло і я хочу втекти. Хоча після вчорашнього інциденту, зробити вище сказане дуже хотілося.

-Це добре, але як я можу не місцеву відпустити саму? Ти ж там одразу заблукаєш.

В моїй голові те, що я просила в наставника виглядало, як прохання у вчителя фізкультури бути звільненою від уроку, проте його слова явно позначали те, що саму він мене не відпустить.

-Не заблукаю. Я добре запам’ятала дорогу, як тільки прийшла сюди. –промовила я, адже наполягати на своєму було єдиним виходом із ситуації.

-Але що саме тобі там потрібно? Може це є тут. –наполягав на своєму наставник.

-Ні, це дуже особисте, тому я мушу сама піти.

Після моїх слів він відвів на мить свій погляд у місце виходу з полонини і знову звернувся до мене.

-Гаразд. Тобі не десять років. Тому відповідаєш сама за себе.

-Добре. Дякую. –сказала я  буквально за долю секунди і почала йти до спуску, та згадала, що навіть не знаю де тут магазин.

Дорогою я побачила бабусю, яка збирала в горах ягоди і дізналася необхідну мені інформацію в неї. Проте, навіть після того, як вона мені два рази детально пояснила я все одно просто ходила колами по одному з сіл.

Через деякий час я нарешті побачила, вихід на асфальт і щось схоже на супермаркет, який розташовувався біля траси. Зайшовши туди , мій зір одразу почав шукати необхідні речі. Вже підходячи до каси я побачила там знайому постать. Це був Арсен. Я впізнала б його навіть у темряві. Він купував пляшку  вина. Досі не розумію чому тоді моїм рефлексом стала думка заховатися від нього за  полицями. Напевно цей вчинок можна пояснити тим, що було б дуже не зручно показувати і пояснювати Арсенові за чим я сюди прийшла. Тому мені довелося зачекати моменту  коли він вийде з магазину і через декілька хвилин просто підійти до каси. Коли я вже сама виходила з магазину, то старалася одразу заховати в рюкзак свою  покупку, адже такий соціальний стереотип на мене начепили ще в дитинстві. Тому мені було ніяково  відкрито говорити на ту тему і взагалі згадувати таке, хоча це звичайні фізіологічні процеси кожної дівчини.

Я йшла, занурившись в свої думки. Мені здавалося, що сьогодні Божена добряче відіграється на мені за те, що я не послухала її наказу і не втекла поки мала таку можливість. В принципі я могла б таке зробити, проте тоді було б соромно перед Арсеном, Сергієм і Настею завдяки яким я і змогла туди потрапити. Навчитися у наставника хоч чогось, було для мене способом віддячити їм за порятунок і хороше ставлення. Мої думки перервав голос, який раптово  почувся  з лівого боку.

-Що ти тут робиш?

Почувши з наскільки  серйозним тоном прозвучало це питання, я навіть не ризикнула подивитися на  Арсена, а поспішила накинути рюкзак на плече.

-Оо, привіт. Я навіть не побачила тебе. –промовила я наче до нього, проте дивилася лише прямо на дорогу.

-Я питаю, що ти тут робиш?

Голос «холодного» хлопця став гучнішим і мені вдалося зрозуміти, що він підходить ближче.

-Прийшла до магазину. –швидким темпом відповіла я і подивилася нарешті на його обличчя.

-Ти ж розумієш, що тобі не можна світити своїм обличчям на ліво і на право, поки нас розшукують?

Він був страшенно розлюченим. Це було зрозумілим, адже я мала залишатися в безпечному місці, проте пішла звідти і навіть не приховала своє обличчя  від камери коли заходила до магазину. Зараз мені дивно з своїх дій і з того, що навіть ситуація з викраденням не заставила мене боятися тих людей. Проте, тоді я лише могла схилити голову і визнати, що вчинила не правильно.

-Я це розумію. Але ніхто не може забороняти мені щось робити. І взагалі це було достатньо важливо, щоб піти особисто.

-Та невже? Тоді що це?

Саме те, чого я боялася якраз і сталося. Звісно, що розповісти Арсенові правду, було б соромно, адже він все ж таки хлопець. Ще з дитинства мені нав’язували, що менструація – це щось таємниче. Те, про що не можна говорити відкрито. Вона входила до таких тем табу, як гомосексуальність чи навіть  секс. Тому ані сказати правду, ані збрехати я не змогла. І кращою стратегією в даний момент був напад.