07.10.2020
Проте, це був лише початок
Наступний ранок не міг нічим потішити. Заснула я пізно, а прокинулася разом із гучним свистком наставника. Це означало, що потрібно було швидко одягнутися і вийти до нього.
-Так, насамперед, доброго вам ранку! –бадьоро промовив наставник.
-Доброго ранку! –відповіли ми фактично в унісон, неначе в школі.
-Спочатку ми підемо снідати, а потім будемо підтягувати вашу витривалість. –сказав він і швидким кроком попрямував до столової.
Так ми і вирушили на сніданок. Проте, у мене чомусь взагалі не було апетиту. Напевно, тоді я занадто сильно переймалася над тим, що відстаю від Вадима і Божени. І мої переживання не були даремними. Спочатку ми бігали крос, потім підтягувалися та присідали. Робили всі прави для того щоб тіло було зміцненим і гнучким. Проте, для мене це було страшними муками. В голові паморочилося, а в очах - темніло, також було важко дихати. І коли я дивилася на Божену чи Вадима, то відчуття сорому загострювалося, адже їм все давалося так легко і не вимушено неначе вони народилися для цього.
Потім наставник відправив нас на смугу перешкод. Стартували ми всі однаково, та на першому ж випробувані я відстала від інших. Ми мали перелізти через велетенську стіну на якій я зависла, адже страшено боялася висоти і просто не могла наважитися зістрибнути з неї. Потім потрібно було пройтися по мотузці, де я була за крок від того, щоб не торкнутися ногами багнюки. Останнім випробуванням було перелетіти на канаті через глибоку яму і пробігти орієнтовно сто метрів , що мені вдалося зробити, проте прибула я останньою.
-Ти дійсно занадто повільна. –промовила до мене Божена, коли я просто впала на фінішній прямій через втому.
-Божено, не треба на неї тиснути. –сказав Вадим і подав мені руку.
Коли я врешті-решт підвелася наставник покликав нас на обід. Проте, я не хотіла їсти. Якщо бути точнішою, то взагалі нічого не хотіла. Мені просто потрібен був час, щоб відійти від бігу, тому до їдальні з усіма я не пішла. Минуло десь три хвилини, коли я вирішила, що все ж таки хочу попити води, тому і рушила по неї, та краще б я цього не робила.
За столом сиділи лише Божена і Вадим. Вони жваво розмовляли і я не одразу зрозуміла, що мова йде саме про мене.
-Навіть не розумію чому батько взагалі взяв її. –розлючено промовила Божена. –Їй нічого не вдається, вона повільна і ще й до того ж знаходиться тут безкоштовно. Якби хоч гроші платила, то вже б можна було потерпіти.
-Та заспокойся ти. Не бачиш, що вона слабохарактерна. На довго вона точно тут не залишиться. –з усмішкою відповів їй Вадим.
-Та невже? Тоді якого милого ти так няньчишся з нею? Точно не з доброти душевної.
-Хіба не цікавіше грати в доброго і поганого поліцейських? Ти ж є поганим, а я – «добрим», до відповідного часу звісно. Повір, так набагато цікавіше.
-Бовдур. Я хоч не приховую свою відразу до неї.
-Це ж просто гра, яка допоможе нам швидше вигнати її звідси. А ти взагалі бачила те як вона ходить? Як якась дитина, що не вміє вставати на повну стопу. –засміявся він.
-Хах, це ти гарно порівняв. Її хода – це щось. Ніколи такого не бачила. –з усмішкою промовила Божена. -Дуже дивне й саме її виникнення тут. Вона без речей і хоч якихось грошей. Тут точно щось не те. Потрібно швидше зробити так, щоб вона зникла звідси, а то приведе до батька ще якісь проблеми.
Що відповів Божені на це Вадим я вже не чула, адже поспіхом виходила з їдальні. Ці слова мене зачепили за живе, але в тому сенсі, що вони були правдивими. Я була біженкою в тому місці і навіть не могла запам’ятати декілька рухів чи пробігти стометрівку. Про те, що я була слабохарактерною я б не стала сперечатися навіть, якби мені сказали це в очі. У мене була низька самооцінка, через що було важко спілкуватися з людьми і ще багато чого. Я завжди себе занадто сильно заганяла в глухий кут, робила з найменшої дрібниці проблему, вважала себе невдахою, яка нічого не вміє, адже навіть навчання закінчила на одні трійки. Кожного дня життя давало мені сильного копняка і я падала самостійно добиваючи себе ще гірше. Це спричиняло істерику і сильні головні болі, через кожну дурнувату проблему у моєму нікчемному житті.
Через усе почуте згусток в горлі не давав ковтнути правду, а на очах знову почали майоріти сльози. Тоді я сказала собі: «Ні! Я не буду плакати! Не зараз! Не тут! Ввечері прийду до кімнати і затоплю її жалістю до самої себе, замість того, щоб просто докласти більше зусиль до того, що зараз роблю». Такою вже я була. Завжди кидала свої мрії і плани, як тільки ставало важко. «Дійсно слабохарактерна» -подумала я в той момент і просто сіла на лавку біля смуги перешкод. Проте, до мене наблизилася людина, яка, як я пізніше здогадалася, йшла за мною від самої їдальні.
-Ось, випий. –промовив наставник даючи мені скляну пляшку з чимось за кольором подібним на чай.
-Дякую. –сказала я, адже вже дуже хотіла пити.
Рідина була дуже гіркою, тому я, зробивши лише один ковток, відсахнулася від пляшки.
-Фу! Що це? На смак, як цвіль.
-Це напій мого власного виробництва, в ньому є всі необхідні трави для того, щоб поновити сили. В горах дуже багато цілющих трав. Але схоже доведеться попрацювати над його смаком. Можливо додати цукор?
#2277 в Детектив/Трилер
#909 в Детектив
#10395 в Любовні романи
#4062 в Сучасний любовний роман
пригоди, пригодирозслідуваннядетектив, пригоди таємниці небезпека
Відредаговано: 25.05.2023