26.07.2020
Я так втомилася. Втомилася від цього життя і від самої себе
Не знаю, чи є ще такі «дивні» люди. Але мені деколи реально здається, що я не вмію нормально спілкуватися з іншими. Таке відчуття ніби я росла серед звірів, а не людей. Мені важко знаходити з ними спільну мову. Варто сказати, що легше створити з ними конфлікт через щось, аніж дружні стосунки. Це напевно одна з численних рис, за допомогою яких я не маю друзів. Так вже вдалося…
На дворі все ще було літо, проте воно вже лагідно стихало. Все розміщувалося по своїх місцях. Діти готувалися до ще одного семестру в школі, а студенти до, здавалося б, довжелезних та важких пар. Інші люди поверталися з відпочинку або з роботи на дачах. Всі вони оживляли місто. Десь у парку гуляли люди різного віку: від бабусь та дідусів до маленьких немовлят у колясках, для яких усе на цьому світі є новим. Проте, не всім у місті було добре.
В одній будівлі знаходилися люди, які не мали змоги порадіти останнім дням літа на природі. Саме туди ми і відправилися майже одразу після того, як приїхали у це зеленувате місто. Ми з Арсеном накупили дуже багато фруктів та інших корисних продуктів і відправилися до одного з пацієнтів. Лікарня мала вигляд старенької бабусі, яка була красунею, ще у далеких радянських роках. Саме так я подумала, коли зайшла всередину і час ніби зупинився. Тоді ж я і зрозуміла, що саме з цієї лікарні ще декілька тижнів тому ми з Арсеном так відчайдушно тікали. Звісно було ризиковано повертатися туди, в теж саме місто, але наш сьогоднішній візит був особливим. На п’ятому поверсі ми знайшли потрібну нам палату. Я до кінця не знала, що ми провідувати їдемо сестру «холодного» хлопця. Ба більше, я навіть не знала про її існування. Це було логічно, адже спільних розмов у нас було не багато, та й ті лише по-справі. Проте, після того, як я зайшла у палату, моє тіло оніміло. Навпроти мене сиділа та сама дівчина (в комі), яку я бачила в той злощасний день аварії. Пізніше я згадала, що тоді покликала, ще медсестер до неї. Звісно, що після такого я поринула у свої думки та Арсен мене отямив, познайомивши нас одне з одним.
Його сестру звати Наталя, проте їй більше подобається коли її називають Наталкою. Це невисока зростом дівчина з світлим пофарбованим волоссям та такими ж самими темно карими очима, як і у Арсена. Вона весь час лежала на ліжку. Я навіть подумала: «добряче ж їй дісталося». Потім Наталка розповіла, що її збила машина, яка їхала на шаленій швидкості і лікарі казали, що те, що вона вижила після такого ніщо інше, як справжнє чудо. Ми ще посиділи десь з пів години, довше не могли, заради її ж безпеки, тим більше їй був потрібен спокій.
Після того, як ми вийшли з палати, я наважилася перервати бездонну паузу:
-Вона ж постраждала через нас. Правда?
"Холодний" хлопець нахмурив брови і, кивнувши, сказав:
-Вона була своєрідним попередженням про те, що ті люди не будуть церемонитися і наступними буде хтось з наших сімей, якщо ми добровільно їм не здамося…
Я не могла нічого відповісти на його слова, бо відчувала провину за те, що мої рідні в небезпеці через мене. Та й Арсен теж нічого тоді говорити не хотів, адже він побачив свою сестру в такому стані і через це був дуже напружений. Насправді, ми ризикнули всім і подолали такий великий шлях для того, щоб зустрітися з іншими людьми, які мали розповісти про стан мого троюрідного брата. Проте, виявилося, що завтра виписується Наталка, а їхні батьки за кордоном, тому забрати її з лікарні на свій страх і ризик пішла я, а на зустріч з інформаторами пішов Арсен.
Якщо чесно, то я дуже ніяковіла, бо не знала про що з нею говорити, проте вона була молодшою від мене на три роки і швидко йшла на контакт. Завдяки цьому, ми гарно провели час гуляючи містом. Потім до нас приєднався Арсен і ми ще навіть поїли морозива разом.
Для того щоб нас не розкусили і не впізнали люди, які могли зашкодити його сестрі ми взяли на себе роль її двоюрідного брата з дівчиною. Ми були одягненні в буденні речі, проте над зовнішністю довелося попотіти, адже виглядати потрібно було відповідно до тих людей, яких ми грали. Арсен для того щоб бути подібним на родича одягнув кепку та окуляри, а мені потрібно було помістити на себе парик, бо та дівчина є блондинкою, а також змінити свою зовнішність за допомогою яскравого макіяжу. Відповідно так ми представлялися всюди, навіть коли записувалися у журнал відвідувачів в лікарні. Тому гуляючи з Наталкою ми старалися переконливо зіграти "закохану" пару.
Так пройшов добрий відрізок часу і коли ми вже йшли посадити сестру Арсена на автобус, я дещо відстала від них. Не знаю, як це сталося. Я просто в той момент відчула себе чужою. Мені стало сумно та образливо через те, що «холодний» хлопець говорить зі своєю сестрою так щиро і відкрито, так ще й ненормально багато для нього. Він з нею жартував, усміхався та загалом говорив все те, що ніколи не чула я. Тоді в моїй голові пролинула думка про те, що він мене ніколи не підпустить до себе так близько, а завжди буде знаходитися на дистанції і це мене засмучувало. Через це заздрість взялась просто ні звідки. Я дуже хотіла дізнатися спосіб підходу Наталки до нього, але зрозуміла, що вже знаю відповідь - їй просто було достатньо бути його сестрою. Через це я і зупинилася, дивлячись як вони двоє йдуть, жваво розмовляючи та навіть не помічали, що мене немає поруч. Усвідомивши це я похилила голову, адже саме така картина була звичною для мене все свідоме життя. В будь-якій компанії я завжди відчувала себе лишньою, тому, щоб раз за разом крізь це не проходити, просто закрилася в собі і взагалі перестала ходити кудись . Напевно я б там так і стояла, аналізуючи своє жалюгідне життя, та мої депресивні думки перервав легкий дотик. Такий повільний і ніжний. Я відчула, як мою руку огорнула інша, дещо більша рука. Поки я починала повертатися до реальності , Арсен запитав у мене:
#2277 в Детектив/Трилер
#909 в Детектив
#10395 в Любовні романи
#4062 в Сучасний любовний роман
пригоди, пригодирозслідуваннядетектив, пригоди таємниці небезпека
Відредаговано: 25.05.2023