Все стається по якійсь причині

08.05.2020

Все стається по якійсь причині

Я така людина, якій простіше сказати, що все добре, аніж читати лекцію про те, яке життя жорстоке та несправедливе.  Я завжди стараюся підтримати кожного, коли йому важко. Бо вважаю це своїм обов’язком. Хоча сама живу у цілковитій зневірі та темряві. Інколи взагалі не бачу виходу з цього тунелю. Допомагати теж стараюся, не кажу, що завжди, але все ж таки…

Для мене є типовим виправдовуватися, бо звинувачую тільки себе у всьому. А ще просити вибачення за наймізерніші вчинки, яким люди навіть не надають глибокого значення. Тому такі, як я не вписуються у сучасне суспільство…

Я отямилася в лікарні. Це було зрозуміло ще до того, як відкрила очі. Адже запах різних ліків був дуже різким. Перше, що я побачила – це медсестру у білому халаті, яка міняла мені капельницю. Усе було, як в тумані. Мене боліло все тіло, але особливо сильно голова. Вона тріщала так, як ніби її довго били чимось твердим. Мені було важко промовити хоч слово, тому самостійно сісти і щось сказати, я змогла лише через деякий час. Ще пізніше, вдалося взагалі встати на ноги і йти, хоча лікар це заборонив.

Моєю першою думкою і своєрідною метою було знайти винуватця аварії, тому нічого крім цього мене не хвилювало. Коли медсестра відійшла, я моментально рушила по палатах шукати його. Оглянувши поверх, на якому була моя палата, я вже направлялася до сходів, але, зненацька, побачила, що двері в реанімацію були відчинені. Хоча так не повинно було бути.   Перше, що спало мені на думку те, що «холодний» хлопець міг бути там.  Через це, я  навіть не вагаючись зайшла туди. Проходити крізь ліжка було дуже важко в психологічному сенсі. Просто там були перебинтовані люди з різними ранами. Їхній вигляд  був лякаючим. Здавалося, що в любий момент вони можуть розплющити очі, як у фільмах жахів. Тому я старалася швиденько оглянути їх і вийти звідти, адже знайоме лице мої очі не виявили.  Проте, увагу привернуло дещо інше. Я підійшла до одного  ліжка і побачила дівчину, яка лежала в непритомному стані. Мені здалося, що ми вже десь перетиналися, але згадати де саме, не могла. Поки в моїх спогадах перегорталися події, що трапилися за останній час, щоб зрозуміти, що це за дівчина, прилади до яких вона була підключена почали голосно пищати. Через декілька секунд після цього незнайомка зненацька почала дуже сильно тремтіти. Мені здалося, що у неї шок, адже таке показували  в серіалах про медицину, тому я швидко вибігла в коридор і натрапила на медсестр:

- Допоможіть! Та дівчина, що у реанімації,  зненацька почала тремтіти!

Після моїх слів одна побігла до неї, а інша за лікарем. А я в свою чергу, щоб мене не помітили і не відвели назад у палату, продовжила свої пошуки.  

Тільки но я збиралася вийти на сходи, як побачила, що сюди піднімаються ті самі чоловіки, які нас переслідували.  Їх можна було впізнати по татуюванню на зап’ясті, у вигляді трьох великих та масивних чорних крапок.  Спочатку мені на думку спало сховатися від них, що і зробила, але потім в голову прийшла ідея прослідкувати за ними. Так треба було вчинити через те, що якщо я за ними піду, то маю більше шансів знайти «холодного» хлопця. Це було логічно, адже вони швидше за все попрямують до когось з нас, а так як мене немає в палаті, то залишається тільки він. Тому я і йшла за ними сходами вверх, ховаючись по кутах. І нарешті, побачила, що вони заходять в палату. Я вже хотіла піти за ними, щоб якось відволікти, але мене спіймали за руку і відтягнули назад. Спочатку я пручалася, адже подумала, що це знову той самий нападник, але коли обернулася, то побачила «холодного» хлопця. Він жестами показував мені бути тихо.  Я все зрозуміла і кивнула у відповідь, тоді хлопець подивився чи не виходять ще ті чоловіки і, не відпускаючи моєї руки, почав йти до  пожежних сходів. Через них ми вийшли на вулицю.

І тут у мене задзвонив телефон. Я хотіла підняти, адже це була мама, та хлопець не дав мені цього зробити. Він відібрав його, розтрощив і викинув у сміттєвий бак. 

-Дурень, нащо ти це зробив?

Сказала я знервованим тоном, адже була дуже зла на нього і загалом на все, що сталося в останні дні.

-Тому що нас можуть відслідковувати.

-Та дав би хоч мені з мамою поговорити, вона ж буде переживати.

-Ти що хочеш і їх в це втягнути? Ці люди, як тільки но дізнаються , що я або ти говорили з своїми рідними, то зразу подумають, що в них переховуємося або що вони знають якусь інформацію про нас. Тому краще на даний час ні з ким не спілкуватися. Потім подзвонимо до батьків з телефонної будки, але тільки на декілька хвилин і то перед від’їздом. Добре?

Хлопець мав рацію, це  дійсно був великий ризик, тому мені не залишалося нічого окрім того, як погодитися з ним.

-Добре.

Так ми вирішили придумати разом історію, згідно якої,  мали сказати батькам, що вирішили спонтанно поїхати в подорож по Карпатах зі своїми студенськими групами. Бо це був дуже навіть правдивий варіант, адже там дійсно мережа може не ловити. Тим більше, ця історія не була повністю вигаданою, бо ми дійсно прямували до схованки, яка знаходиться поблизу гір. Хлопець купив білети на автобус і одяг в який ми мали переодягнутися з лікарняного, для того, щоб злитися з масою. В цей момент я зрозуміла, що ця ризикована подорож була тільки початком нашої  тривалої історії…