Холодний подих

Я все пам'ятаю, але навіщо?

20.02.2020

Я все памятаю, але навіщо?

Я була однією з тих, кого дуже важко вразити своїми «лицарськими» вчинками. Не знаю від кого це у мене чи від чого. Можливо світ зробив це зі мною або ж просякнуте брудом суспільство. Та зрештою так склалося, що я сама для себе була своєрідною  кам’яною стіною. Зазвичай, всі вважали мене високомірною, мабуть через те, що весь час відмовлялася від допомоги і ніколи її не просила. Але тоді я ще не знала, що все так кардинально зміниться…

Наша історія розпочалася з моїх гостин у троюрідного брата. Саме тоді я вперше побачила його і була вражена, тому, що  він був високим, у хорошій формі,  але з проникаючим у саму душу, холодним поглядом. Через це мені здавалося, що його ніхто і ніщо не цікавить на цьому світі. Він ніби був людиною, яка не здатна проявляти емоції або ж просто не хоче цього робити. Через це я дуже дивувалася одному надзвичайно ціковому факту, а саме тому, що він найкращий друг мого брата. Це було досить дивно,  адже вони цілковито протилежні особистості. Але навіть попри це, мене історія їхньої дружби аж ніяк не цікавила. Саме це було моєю першою помилкою…

Отже, все відбулося влітку. Тоді на дворі панувало дуже пекуче сонце, яке не давало навіть вільно дихати. Подивившись на таку погоду, мій брат вирішив піти на річку, щоб освіжитися. Звісно, так як я приїжджа і гостювала у них він просто не міг мене не взяти з собою. По-правді скажу, що я аж ніяк не хотіла йти. Моїм завданням на це літо, було просто відбути його. І я вдало дотримувалася цього плану, аж до того дня. Якщо чесно, мій троюрідний брат дуже добрий,  тому для мене він завжди був еталоном ідеального хлопця. Саме це частково вплинуло на мій позитивний, у його сторону, вибір. Але тоді, за його словами, я не знала всього однієї маленької дрібнички. А саме того, що ми туди йдемо не одні. Приблизно так і відбулася наша перша зустріч з «холодним» красунчиком. Звісно, мені було образливо і не приємно через це, але я зрозуміла, що звертаю увагу на дрібницю і  заспокоїла себе. Просто тоді було так все одно  через те, що я скачала пару серій улюбленого серіалу і була готова його переглядати на свіжій природі хоч цілий день. Так і сталося, адже відчувати себе третьою лишньою  між двома друзями для мене було дуже неприємно. Тому весь вільний час я провела з телефоном.  Принаймі з ним у мене не було цього вічного відчуття якоїсь непотрібності чи самотності. Одним словом, в таких ситуаціях він мене завжди рятував. За переглядом серіалу, я навіть не встигла зрозуміти, як брат сказав, що нам потрібно повертатися додому. Ми швидко зібралися і по дорозі зайшли ще на зупинку для автобусів, біля якої був магазин, та купили морозива. Потім вирушили додому, але до нього так і не дійшли. Причиною цього стало те, що брат десь залишив свій гаманець. Звісно в такій ситуації ми мислили позитивно і казали, що дуже добре склалося, бо він про це швидко згадав. Не розумію чому брат вирішив піти його шукати сам, а нас попросив почекати на нього. Мені здається, що якби ми пішли з ним, то подальші події б кардинально змінилися. А тоді, на той момент, ми залишилися удвох. Я і його найкращий друг. Ми були подібні на двох незнайомців, які не знають чому чекають разом. Адже розмови взагалі не було. Можу сказати, що нам її просто ідеально замінювали  телефони. Єдине, що я помітила під час нашого з ним очікування це те, що коли він біля мене стояв, то час минав дуже швидко. Тому я  навіть не встигла почистити свій телефон від непотрібних файлів, як  пройшло сорок хвилин, а брата все ще не було. Саме тоді наше мовчання перервалося простим питанням хлопця:

  • Де ж його так довго носить?

Я не зрозуміла, чи він говорив до мене, чи сам до себе, але його вираз обличчя вже не був таким байдужим. Він явно переймався за свого друга, тому і почав йому дзвонити. Але брат не підіймав слухавки і тоді «холодний» погляд хлопця перевівся на мене:

  • Я піду погляну, що там з ним.

Це речення було швидким і я навіть не встигла отямитися від цього, як він вже розвернувся і рушив по брата. Тоді, не розумію як, мої ноги попрямували за ним, а голос видав слова:

  • Я піду з тобою.

На що хлопець тільки мовчки подивився на мене, не сповільнюючи свій хід. Це мене дуже сильно обурило, адже  я не з тих людей, які заговорять першими, але навіть у найспокійнішої людини терпіння досягає свого піку

  • То ти настільки сильно переживаєш за мого брата?

Сказала я не обережно і необдумано, ще й з таким виразом обличчя, ніби хочу його цим задіти. Хлопець на ці слова майже ніяк не зреагував, лише подивився байдужим поглядом. Це мене розізлило, адже я ще не бачила такої людини, яка б відкрито ігнорувала мої запитання. На хвилину мені навіть здалося, що він не любить показувати свої почуття, а особливо те, що переймається за когось. Але навіть з такими думками, я вирішила добитися бажаної  відповіді і сама того не помічаючи, почала на нього витріщатися.  Це було б ще нічого, але тоді на моєму лиці, зненацька з’явилася дуже підозріла гримаса. Звісно, через деякий час він це помітив. І тоді просто нічого не сказавши, зупинився  та підійшов до мене. Це було дуже швидко, бо я навіть не зрозуміла, як він хапнув мою руку і притягнув до себе. Так близько біля хлопця я ще не стояла. Після цього він схилився до мого вуха і почав шепотом говорити:

  • Ти наді мною вирішила посміятися? Що саме тебе розсмішило? Дивись, не смій зі мною жартувати. Краще з цим будь обережна, бо дізнаєшся наскільки лютим я буваю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше