Холодний морок гір

-Ти покинеш цей світ із розлитою кавою та книгою в старих руках.

-А можливий інший варіант?

-Ні, емоції тебе забавляють, але ти цінуєш логіку думок, розумієш, що нічого не вічне.

-Постав пластинку з Шубертом.

Вони сиділи на околиці міста в маленькому кафе, я сидів поряд, тому вловив фрагмент їхньої розмови. Вдягнуті вони були пристойно, видно, що недавно закінчили академію – студенти, які не знають життя. Неголені, у картатих жакетах і повсякденних сорочках. Один був скульптором – це я зрозумів по крихтах мармуру на його одязі. Щодо іншого, він був або письменником, або бухгалтером – права рука була в чорнилі. Бухгалтер відпав, він занадто добре розумів синтез мистецтва, шукав очима те, що збудувала уява та доповнив розум.

-Вона до тебе повернеться.

-Знаєш в чому її біда?

-Думаю в тому, що тебе ще терпить або терпіла.

-Ні, у тому, що не розуміє грані, де я актор, а де я справжній.

-Я тебе не розумію.

-Якщо у тебе добре працює уява, то твоїх скульптур проріжаться сірі очі та вони заплачуть.

-Хах, а герої з твоїх книг вийдуть на прогулянку з тобою.

Я сидів і думав, наскільки мистецтво вивищує людину, спонукає страждати, робить її залежною.

-Ти заплатиш?

-Мені не платять за мою працю, писати зараз потрібно те, чого хоче дешева публіка, я так не можу, не хочу принижуватись.

-Як завжди, не хочеш падати на їхній рівень, але живеш зі сторони, як загнаний звір, розумієш? – тварина.

-Ти ж не скульптуру еллінства ліпиш, а класичний модернізм. І хто з нас тварина?

-Подумай над моїми словами.

-Не те, що хочеш, а те, чого вимагають маси, сірі маси, – усмішка відчаю розрізала лице.

Надворі прокидався осінній вечір, втомлені пейзажі затьмарювали похмурі ідеї, діти, що бігали, давали надію на краще життя. Втомлені рибалки щасливі поверталися додому – на них там чекали. Парк, що був зовсім поряд, почали заповнювати пари: хто говорив про минуле, хто – про щасливе майбутнє.

Мене захоплювала людська натура: вірити в краще, коли поруч морок душі або драматизація очевидного, як діти, що граються у дорослі ігри. Двоє божевільних, яких бачив, змінять цей світ. Наївна віра в розвиток культури її переосмислює, заставляє критикувати саму себе і очищує від зайвого, – зазвичай, це робить час, який розбудили людські ідеї.

Прийшовши до готелю, я переглянув свої книги, пограв на віолончелі, – усі звикли до монотонних звуків меланхолії. Доречі, я віолончель любив, але грати не міг. Напевне Сибеліус справив краще враження, ніж Дворжак.

-Пане Вольфе, вам щось потрібно?

-Можна було б адресу вашого місцевого віолончеліста Тобіаса Хюмена? Я навів деякі зв’язки – мені запропонували його.

Залишалось зателефонувати до друга Олафа в Австрію, мені потрібні хороші свіжі ноти.

-У вас поряд є хороша книгарня?

-Так, на розі вулиць Гамсуна і Даля.

-Дякую, шановна, ви розлучили мене з меланхолією.