Розділ 4. Настя

Гучна лайка заповнила салон автомобіля. Ти чула, як б’ється твоє серце і його стукіт віддається у вухах так голосно, що половину слів, які так емоційно говорив таксист, ти просто не чула. Вони стали шумом на фоні твого шаленого ритму. Ти злякалася. Вже друге за цей ранок і тобі здавалося, що ще трішки і твоє серце не витримає. У всього є межа і твоя була вже зовсім близько. В якийсь момент стало тихо. Таксист замовк і за мить ти відчула його руку на своєму плечі. Напевно він злякався побачивши твої скляні перелякані очі.

— З вами все добре?

Ти повернула голову на його голос, та все було як в тумані. Чи все добре? Хотілося засміятися, але навіть на істерику не було сил. Нічого не було добре і справа зовсім не в тому парубку, що вирішив вискочити на дорогу не дійшовши три метри до пішохідного переходу. Просто все валилося і ти могла хіба здогадуватися якою буде остання крапля.Ти стискала в руці телефон врешті решт розуміючи, що телефонувати ти вже нікому не будеш. Якщо тобі і потрібен був знак, то це був він. Ніяких дзвінків. Ніяких розмов. Не сьогодні, а краще ніколи.

Таксист починав говорити повільно, але ти не слухала. В якийсь момент його знову заполонили емоції, але і це тобі було не цікаво. Чи хотів він таким чином достукатися до тебе чи просто був занадто емоційним. Таким як ти. В якийсь момент ти просто попрохала його зупинитися:

— Просто поїхали, — ледь чутно перебила його ти.

Таксист зніяковів. Ти бачила це в його погляді. Певно він очікував від тебе іншої реакції. Ти відчувала те напруження, яким був наповнений салон авто. Але машина завелася і рушила з місця. Таксист більше нічого не говорив. Ти покрутила в руках телефон відчуваючи, що була за крок до того, щоб зробити рокову помилку.

Тьмяне освітлення лікарні могло увігнати в депресію будь-кого. Тут боролися за життя, але варто було переступити поріг лікарні можна було відчути, як життя повільно висковзає крізь пальці. Тут завжди було так. Коли ти лежала з запаленням легень, коли привезли батька… І ось знову. Нічого не змінилося. Їдкий запах хлору заполонив коридор, тобі хотілося затулити носа чимось, але ти просто прискорила ходу сподіваючись, що далі стане краще. Але хлор змішався з запахом ліків, спирту і чимось ще, що ти не могла ідентифікувати. Можливо, це були парфуми медсестри, що йшла попереду тебе.

— Вам сюди.

Ще не встигнувши підійти до дверей ти відчула слабкість в ногах. Ти б його не впізнала. Він був таким безпорадним на цьому ліжку і тобі так сильно хотілося його обійняти зараз. Але ти побоялася навіть підійти ближче, так і стояла на відстані спостерігаючи за тим, як він ледь дихав. Здавалося, що ці трубки, котрі допомагали йому триматися, навпаки забирали останні краплі його життя. В очах бриніли сльози. Чому все трапилося з вами? Ти вагаючись зробили кілька кроків ближче. Все здавалося таким крихким і один невірний рух міг все зіпсувати. Бо це ти. Це ти завжди все псувала. Ти ледь торкнулася його руки пальцями і відразу прибрала. Побачила когось коло дверей.

Лікар тримав в руках купу паперів. Знімки, виписки… Ти ні в чому з цього не розбиралася, але точно могла зробити висновок, що все дуже погано.

— Він сильний хлопець, він впорається, — спокійно заявив лікар.

Ти не пам’ятала чи назвав він своє ім’я, але на бейджику ти побачила, що він Владислав. Владислав Петрович. Так дивно. Він зовсім не був схожим на Влада. Та і не мав бути схожим. Ти була впевнена, що він всім говорить так, його спокійний голос заспокоює та дає надію. Цікаво, як часто ця надія виявляється хибною?

— Що сталося?

Він важко видихнув.

— Його мотоцикл вилетів на зустрічну смугу. У нього кілька переломів, струс головного мозку… Але головне, пошкоджений хребет.

Ти перевела погляд з забинтованої голови Влада, на його ноги та руки. Зупинилася на середині і відчула, як тебе огортає безпорадність. Ти взяла Влада за руку, сподіваючись, що він відчує твоє тепло, відчує, що ти поряд.

— Він виживе? — різко запитала ти.

— Так, але…

— Він не зможе ходити, — ти сказала це так, ніби більше нічого не залишалося.

Владислав Петрович мовчав підбираючи слова.

— Шанси є, але потрібно кілька операцій.

Ти не була дурною і розуміла, що лікування завжди зводиться до того, скільки грошей ти маєш. Безпорадність огортала тебе новою хвилею.

— Ми зробимо все можливе,— його слова ніби обіцянка в пустоту, — але операції та складна реабілітація…

— Скільки? — ти не могла більше слухати ці заспокійливі речі. Тобі потрібна правда, якою б жорстокою вона не була. 

Ти бачила, що лікарю було важко і у своїй голові ти встигла намалювати цифри з різними нулями, але жоден з твоїх варіантів не був в доларах.

— П’ятдесят тисяч, — Владислав Петрович зробив невелику паузу і відразу продовжив: — Я розумію, що це велика сума. Але він молодий хлопець. В нього ще все життя попереду. В нього є всі шанси, щоб знову ходити.

Ти не знала, що відповісти. В тебе не було такої суми і навіть де знайти ці кошти ти не знала. Відразу почала перебирати варіанти в голові, але навіть той дурний мотоцикл, яким так вихвалявся Влад не можна продати, ти могла хіба уявити в якому стані той дурний шматок метелобрухту. Певно твій розпач легко читався в твоїх очах.