Глава 32 — Доля Френка

День 8 
Час: 19:15

Кесс і Ітан повільно поверталися до швидкої, пройшовши повз чорні уламки Silent Hall. Дощ ще капав, змішуючись із кіптявою, перетворюючи асфальт у слизьку кашу з попелу і бруду. Кожен крок відчувався як крок по мінному полі: будь-який вдих міг принести спогади про оживші фігури та пекельний віск, який ледве не заковтав Кесс.

— Я досі відчуваю його на руках, — пробурмотіла Кесс, дивлячись на власні долоні, ще вкриті блискучими залишками воску. — Це як… як кошмар, який залишився на шкірі.

— Ага… — промовив Ітан, витираючи кіптяву з обличчя. — Я теж. Іноді здається, що ці фігури ще десь за спиною, готові стрибнути на нас.

— Хм… можливо, це ми самі стрибаємо на себе у пам’яті… — Кесс кинула короткий саркастичний погляд на нього. — Вітаю, герой, ми вижили, але психіка трохи вщент.

Ітан посміхнувся крізь втому:

— Принаймні, не довелося ховатися від справжніх зомбі… ще.

Медики зустріли їх із теплими ковдрами і перев’язками. Вони акуратно розклали все необхідне, перевіряли опіки, обпалені ділянки шкіри та дрібні порізи. Кава і какао з мармеладом чекали на столі — дивний, але чарівний контраст до апокаліптичного хаосу, який вони щойно пережили.

— Тримайся, — усміхнулася одна з медсестер, — какао трохи врятує нерви, а мармелад… ну, він як маленький прапор перемоги.

Кесс взяла чашку і зробила маленький ковток, майже хапаючи повітря від солодкого тепла, яке пронизало груди. Ітан сів поруч, обережно тримаючи її за руку, розуміючи, що саме ця дрібниця, цей момент — їхня маленька перемога після жаху.

— Знаєш, — пробурмотів Ітан, — я ніколи не думав, що буду пити какао після виживання у музеї, який намагався нас убити.

— Це новий рівень життєвого чорного гумору, — усміхнулася Кесс, ковтаючи сльози і сміх одночасно. — Пожежа, оживші фігури, віск, вибух… і ось ми — з какао.

Раптом один із рятувальників, який залишився біля уламків, підняв руку, помітивши щось серед диму. Його крик різко розірвав тишу:

— Там хтось! Живий!

Кесс і Ітан миттєво підскочили, серця забилося швидше, адже будь-який рух у руїнах міг означати небезпеку. Вони бігли до краю швидкої, через калюжі, бруд і залишки полум’я. І там, серед густого диму і чорного попелу, рухалася постать.

Френк.

Він був обгорілий, одяг обвуглений, руки і ноги вкриті подряпинами, але він дихав. Його очі блищали від шоку, але водночас відчувалося полегшення. Кожен крок він робив із зусиллям, як людина, що нарешті розплющила очі після довгого сну в темряві.

— Ви… вижили… — кашляючи, але усміхаючись, промовив Френк. — Я думав… все…

Ітан підійшов ближче, стримано, але з полегшенням:

— Ти теж живий. Добре, що ти в порядку.

Кесс миттєво кинула йому ковдру:

— Ми всі разом… це важливо. Ти не один.

Френк розкинув руки, відчуваючи легкість, немов з нього зняли ланцюги:

— Ніколи… ніколи більше… не буду зв’язаний… ні страхом, ні цим місцем.

Він зробив глибокий вдих, і здавалось, що з його легенів виходить весь тягар пережитого жаху: фігури, які ожили, віск, полум’я, вибухи — все, що тримало його у полоні. Тепер він був вільним.

Кесс обережно торкнулася його плеча:

— І ти можеш обирати своє життя… без музею, без жаху, без обмежень.

— Так, — промовив Френк, посміхаючись уперше за довгий час. — Тепер я живу. І дихаю… по-справжньому.

Ітан підсів ближче:

— Ми з тобою пройшли через пекло. Тепер треба просто… жити.

Кесс, обіймаючи Френка за плечі, тихо додала:

— І пам’ятати, що ми всі ще тут. Разом.

Френк поглянув на них, на калюжі, на чорні уламки Silent Hall, і нарешті розсміявся — тихо, але щиро, і сміх його прорізав темряву, залишивши за собою відлуння надії.

— Ну що ж… — бурмотів він, — час залишити це місце і… забути про всі воскові кошмари.

Кесс кинула короткий саркастичний погляд на Ітана:

— Ага, і можливо, знайти ще одне какао після всього цього, — сказала вона, і всі троє розсміялися, нехай і втомлено, але від душі.

Раптом серед попелу пролунало хрипке:

— Гей, хто тут какао? Може, ще й маршмелоу?

Ітан підняв брови, озираючись, і побачив рятувальника, який давно залишився біля руїн, сміючись крізь чорні плями на обличчі.

— Так, — крикнув Ітан, — і не забудьте ковдру!

Френк, посміхаючись, глянув на них і промовив із крихітною іронією:

— Ну що, після всього, я думаю, ми заслужили шоколадне какао на повну катастрофу.

— Згодна! — Кесс підхопилася, підморгнувши йому. — Тільки обіцяйте, що наступного разу оживші фігури не будуть нас переслідувати за десертом.

Всі троє сміялися, розділяючи цей дивний момент полегшення після хаосу. Попереду залишався ще один день — лікарня, перев’язки, нові спогади і обговорення того, що сталося. Але зараз вони стояли разом, живі, і це було головне. Полегшення, шок, тривога і сміх перепліталися в єдину емоційну хвилю, яку не могли зруйнувати ні руїни, ні віск, ні оживші фігури.