Глава 31 — Прибуття 911

День 8 
Час: 18:23

Вулиця перед Сайлент Холл перетворилася на хаотичний театр катастрофи: калюжі змішувалися з кіптявою та дрібними уламками, що розліталися від вибухів, а спалахи полум’я від палаючого музею висвітлювали мокрий асфальт у помаранчево-червоних тонах. Дощ, що все ще падав, стукав по дахах машин і калюжах, розмиваючи сліди попелу і кіптяви, але запах гару й диму залишався густим і гнітючим.

Раптом на всю вулицю загуркотіли сирени швидкої та пожежної. Червоні та білі проблискові маячки кидали мерехтливе світло на мокрий асфальт і розкидані уламки, створюючи відчуття кінематографічного хаосу. Поліція вже блокувала прилеглу дорогу, формуючи коридор для рятувальників, а офіцери, об’єднавшись, контролювали паніку навколо.

Кесс і Ітан ледве трималися на ногах, коли перші медики підбігли до них із ковдрами та обладнанням для огляду. Теплі ковдри накрили їх, і відразу трохи втамували холод від дощу, змоченого одягу та липкого попелу.

— Тримайтеся, — рвучко промовила жінка-медик, оглядаючи Ітана. — Опіки на руках, але серце стабільне. Дихайте глибше… ще трохи — і ми вас заспокоїмо.

Ітан кашлянув, відчуваючи, як кожен вдих пекучого повітря диму і дощу пробивається в легені:

— Я… я живий… і, здається, ще трохи мокрий… — хрипко промовив він, стискаючи руку Кесс.

— І ще трохи згорів… — додала вона з гіркуватою посмішкою, витираючи кіптяву з щоки. — Але ковдра відносно суха. Маленька перемога.

Раптом Кесс похитнулася, її коліна підкошувалися, а обличчя поблідло:

— Ітан… мені… — тихо прошепотіла вона, ледве розмовляючи.

Ітан миттєво кинув руку на її плече, підхоплюючи її, бо сам ледве тримався на ногах:

— Кесс! Тримайся! — крикнув він, намагаючись утримати її, щоб вона не впала в калюжу та уламки.

Медики, які тільки підійшли, відразу підхопили їх обох:

— Стійте, не панікуйте! — вигукнув один із чоловіків у формі. — Ми зараз дамо кисень, виміряємо тиск і посадимо вас в машину швидкої.

Вони обережно поклали Кесс на ноші, забезпечили кисневу маску, накрили ковдрою та допомогли Ітану сісти поруч. Дощ і попіл більше не мали значення, бо рятувальна машина швидко стала островом безпеки серед хаосу.

— Дихайте глибоко… — наказував медик, — ми вас врятуємо. Тільки дихайте.

Кесс, бачачи це, не могла стримати сліз, стискаючи руку Ітана:

— Ми вижили… — тихо промовила вона, але голос тремтів не лише від втоми, а й від того, що бачила, як небезпека майже забрала її другу.

Раптом один із рятувальників крикнув у руїни:

— Там ще кілька людей! Вони вижили… але стан критичний!

Очі Кесс розширилися. Вона і Ітан повільно повернулися до руїн музею. Серед диму і полум’я вони помітили частину людей, які раніше зникли: деякі були вкриті чорним воском, обпаленим до крихт, інші з численними порізами та опіками. Один із чоловіків тримався за руку жінки, обидва з тремтячими плечима та шокованими обличчями, їхні погляди були наповнені страхом і полегшенням одночасно.

— Боже… — прошепотіла Кесс, стискаючи руку Ітана. — Вони… вижили… але виглядають, наче пройшли через пекло…

— Не дивно, — відгукнувся Ітан, стискаючи її долоню сильніше. — Музей перетворився на клоаку горіння і воску. І всі, хто там був… пройшли через власний жах.

Поліція організувала невеликий коридор між пожежниками і руїнами музею, аби дати Кесс та Ітану змогу спокійно розповісти все, що сталося. Один офіцер, високий чоловік із суворим виразом обличчя, підштовхнув їх до пластикових стільців, покритих ковдрами, і розклав планшет для нотаток.

— Слухайте уважно, — почав він, — нам потрібна повна картина подій. Ніяких пропусків. Кожна деталь важлива.

Кесс глибоко вдихнула, намагаючись приборкати тремтіння рук і серця. Її тіло ще відчувало спазми від адреналіну і холоду дощу, змішаного з попелом. Кожен вдих пекучого повітря ніби оживляв в пам’яті запах гару і смоли.

— Спершу ми думали… — почала вона, — що всередині лише манекени. Але вони… вони рухалися… самі… і деякі були живі.

— Живі? — підняв брови офіцер. — Ви маєте на увазі людей чи…?

— Ні, — Кесс стиснула губи. — Не зовсім людей. Частково вони були воском, частково живі, але розуміли, що ми намагаємося врятувати їх. Коли ми намагалися відтягнути їх від полум’я, деякі обпіклися… а деякі — вони хотіли нас убити.

Ітан глухо хрипнув, стискаючи її руку:

— Я спочатку пішов реставрувати фігури, думав, що можу їх врятувати… але вони ожили. І тоді стало ясно — ми стали їхньою ціллю. Вони нападали самі, рухалися непередбачувано.

— А Френк… — Кесс глибоко зітхнула. — Наш охоронець. Він був там спершу… ми бачили, що він намагався допомогти, але фігури… вони були сильніші. Чи вижив він — ми не знаємо.

Офіцери переглянули один одного, а Кесс продовжила, намагаючись не заплакати, але голос тремтів:

— Мене залили воском. Повністю… я ледве могла рухатися, ледве дихала… І я не знаю, хто це зробив. Хтось із фігур чи машина випадково… Я просто не знаю…