Глава 30 — Витягування Ітана й Кесс

День 8 
Час: 16:45

Вони вибігли назовні, дихаючи густим, гарячим повітрям, змішаним із запахом диму, дощу і обпаленого дерева. Вологий асфальт під ногами хлюпався, ковзаючи під тиском мокрих черевиків. Кожен крок був як гра у виживання: попіл і вода зливалися в липку кашу, яка намагалася стягнути їх на землю. Серце калатало, руки були покриті кіптявою і липким попелом, а кожен вдих віддавав жаром у груди, змішуючись із різким запахом гару.

— Ми зробили це… — прошепотіла Кесс, намагаючись перевести подих, але голос тремтів від хвилювання і виснаження. — Нарешті… назовні.

— Так… нарешті… — повторив Ітан, стискаючи її руку. Холод дощу проникав під мокрий одяг, пробираючи до кісток, але тепло Кесс поруч давало дивну впевненість. Його очі блищали від змішання страху, полегшення та адреналіну.

Полегшення тривало лише кілька секунд. Ітан обернувся, щоб подивитися на свій автомобіль, який ще хвилину тому був їхнім планом втечі. Його серце завмерло.

Машина палає яскравим полум’ям, розплавляючи метал і скло. Воскові фігури, які вибігали з музею під дощем, падали на неї, створюючи ланцюгову реакцію: уламки розліталися, скло вибухало на дрібні осколки, а вогонь розносився вгору спалахами яскравого помаранчевого світла.

— О, чорт! — скрикнув Ітан, відчуваючи одночасно шок і недовір’я. — Машина… моя… вона…

Кесс схопила його за плечі, притягнувши ближче. Їхні обличчя опинилися на відстані сантиметрів одне від одного, краплі дощу змішувалися з потом і кіптявою.

— Дихай! — крикнула вона, голос рвучкий, але з ноткою сміху, який змішувався із жахом. — Машина може згоріти, але ми — ні! Ми ще живі!

— Ха! — хрипко засміявся Ітан, — завжди мріяв про грандіозний фінал, але вибух мого авто… це вже занадто кінематографічно!

— Ну… принаймні, у нас буде історія, яку розповідати потомству… якщо ми доживемо до потомства! — хитро промовила Кесс, а у її очах відбивалася світлість полум’я.

Вони рушили вперед, ковзаючи по вологому асфальту. Дим і гарячі спалахи ще довго обвивали їхні тіла, а сильний дощ намагався змивати кіптяву, але запах гару залишався, насичуючи легені і змушуючи кашляти.

— Ти живий… — прошепотіла Кесс, притискаючись до нього, коли вони пробігли ще кілька метрів. — І ти поруч… І навіть вибух твоєї машини не зіпсував нашу романтичну сцену!

Ітан стискував її руку, притискаючи до себе, відчуваючи тепло її тіла серед холодного дощу:

— Романтика, вибухи і воскові монстри… — пробурмотів він, намагаючись посміхнутися крізь попіл на обличчі. — Здається, ми створили новий жанр: апокаліптичний любовний трилер!

— І головні герої мокрі, обпечені і майже задихаються! — відповіла Кесс, сміючись і одночасно стогнучи від болю в руках і плечах.

Попереду асфальт ставав ще більш слизьким, калюжі глибшими. Вода змішувалася з попелом, утворюючи непередбачувані потоки. Кожен крок вимагав максимальної концентрації.

— Ти відчуваєш це? — запитала Кесс, притискаючи Ітана ближче, щоб уникнути ковзання. — Ми… вижили.

— Так… — відповів Ітан, глибоко вдихаючи дощ і гарячий дим, — відчуття неймовірне. Наче ми пройшли через пекло і залишили його позаду.

Їхні серця калатали синхронно, руки й обличчя вкриті кіптявою та мокрим попелом, але кожен вдих був перемогою. Вони йшли разом, тримаючись одне за одного, у темряві ночі, освітленій спалахами полум’я і блискавок, готуючись до наступного етапу — допомоги і відновлення, яка чекала за межами хаосу Silent Hall.

— Наступна зупинка… — прошепотіла Кесс, намагаючись жартом зняти напругу, — ковдри, теплий чай і, можливо, кілька сухих шкарпеток?

Ітан засміявся хрипко, стискаючи її руку сильніше:

— Ковдри… і ти поруч. Все інше — дрібниці.

Вони кинулися вперед, залишаючи позаду вогонь, попіл і вибух автомобіля, і вперше за довгий час відчули крихітне, але неймовірно солодке полегшення: вони живі, разом, і навіть у цьому пеклі залишалася крапля романтики та чорного гумору, що тримала їх на плаву.

Раптом грім рознісся над їхніми головами, і Кесс зиркнула на Ітана:

— Схоже, навіть небо святкує наш порятунок… або воно просто знущається.

Ітан підморгнув їй, ковзаючи по калюжі:

— Якщо це знущання, то я вже звик до чорного гумору апокаліпсису. Головне, що ми разом.

Вони продовжували йти вперед, крок за кроком, вбираючи запах дощу, гару та попелу, відчуваючи солодке полегшення та страх водночас. Кожна калюжа, кожен тліючий уламок — нагадування про хаос, через який вони пройшли.

— І знаєш що, Ітане? — тихо сказала Кесс, дивлячись у його очі. — Якщо завтра з’являться ще якісь воскові монстри… ми готові.

Ітан з усмішкою притиснув її щоку до своєї, відчуваючи тепло у цей холодний, мокрий і злий світ:

— Так… разом ми готові до всього. Навіть до кінця світу.

І вони йшли далі, залишаючи позаду вибухи, пожежі і попіл, готові зустріти новий день — або хоча б вижити до приїзду допомоги.

Раптом із-за рогу почувся тупіт: невелика група рятувальників вибігла з машинами й ліхтарями, їхні обличчя напружені, але живі.