Глава 26 — Наслідки пожежі

День 8 
Час: 10:21

Кесс вибралася на задній двір Сайлент Холл, обпечена, закопчена, волосся прилипло до обличчя, а серце калатало так, що здавалося, його чутно навіть крізь рев полум’я. Попіл сипався товстим шаром, хрумтав під ногами, а гарячі уламки стін і обвалені балки створювали небезпечний лабіринт. Довкола пахло гаром, паленим деревом і воском, а повітря нагадувало суміш сірки, диму та металу.

Перед нею — руїни, що ще хвилину тому були музеєм: стіни обвуглені до чорного, балки звисали немов скелети, а дим піднімався темними хвилями у нічне небо. Від гарячих цеглин і полум’яних язиків йшов тріскучий звук, як ніби світ намагався зруйнувати сам себе.

Кесс зупинилася, прислухаючись. Серед тріску й гуркоту вона почула дивну тишу. Ту тишу, що завжди передує відчуттю страху. Серце стиснулося. Ітана поруч не було. Його не було там, де вона очікувала знайти.

— Ітан… — прошепотіла вона, голос тремтів, але в ньому вже з’явилася рішучість. — Де ти…

Відповіді не було. Лише легкий шурхіт попелу від вітру і тріск палаючих балок. Кесс рушила далі, обережно переступаючи через гарячі уламки, відчуваючи, як ноги тремтять від виснаження та стресу.

— Добре, Кесс… — шепотіла вона сама до себе, ковтаючи дим і попіл, — зберігай спокій. Ти не можеш його зараз втратити. Ти не знаєш, що сталося, але… він де-небудь тут.

Вона озирнулася: перед нею залишки зруйнованих залів, обпечені вітрила попелу кружляли навколо, створюючи ілюзію рухомих тіней. Кожна з них нагадувала фігуру, яка колись стояла в музеї, тепер спотворену і страшну.

— Невже він… — Кесс зупинилася, серце пропустило удар. — Невже ця фігура… забрала його?

Страх накотив хвилею. Вона пригадала останній момент, коли Ітан був схоплений висотою і швидкістю воскової істоти. Кожен рух її тіла тепер здавався рішучим, але одночасно повільним і обережним.

— Ні, я не можу його втратити, — прошепотіла вона, ковзаючи через попіл. — Я не дам цьому трапитися. Я знайду його. Навіть якщо треба буде пролізти через пекло ще раз.

Попіл сипався з неба, як чорний сніг, і жар обпікає шкіру. Кесс вловила запах паленого воску і трохи свіжого дерева, яке ще не повністю згоріло. Це був той момент, коли реальність знову вдарила: вона одна. Ітана забрала фігура, і тепер усе залежало тільки від неї.

— Добре… — прошепотіла вона, стискаючи кулаки. — Тільки не думай про страх. Ти сильна. Ти це переживеш.

Вона присіла на мить, відновлюючи дихання, потім підвелася. Поруч зруйнований задній двір, чорний попіл у шкарпетках, гарячі уламки пощипують шкіру. А попереду — пустка. Порожня, небезпечна, і страшна, але саме там вона мусить знайти слід Ітана.

— Ітан… я знаю, що ти живий, — тремтячим голосом промовила вона. — І я знайду тебе, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

Кесс озирнулася назад, на палаючий музей. Полум’я лізло на стіни, як величезні руки, тріскало дерево, а тіні пересувалися, мов живі істоти. Вона вдихнула глибоко, запах диму і попелу пекло легені, але страх поступився місцем рішучості.

— Ти мене почуєш, — прошепотіла вона ще голосніше. — Якщо ти ще десь тут… не ховайся. Я йду за тобою.

Вона рушила далі, прислухаючись до кожного звуку. Кожен тріск, кожен порух попелу здавався потенційною підказкою. Її тіло горіло від втрати сил, але розум і серце були на межі граничної рішучості: вона не залишить його фігурі, вона витягне Ітана будь-якою ціною.

Раптом щось шурхнуло поруч. Кесс завмерла, серце застигло в грудях. Тінь поповзла по уламках, швидка, майже невидима. Її серце підскочило, адже ця тінь могла бути і слідом Ітана, і новою пасткою фігури.

— Стоп… — промовила вона сама до себе, дихання перехоплювало, — будь уважною. Один невірний крок — і…

Вона зробила ковзкий крок уперед, і відразу ж вловила запах воску — гарячого, липкого, що тягнувся від обваленої стіни. Раптом вона знову почула той дивний, скрипучий стогін: не людський, але щось, що нагадувало голос Ітана.

— Ітан?! — крикнула вона, прислухаючись. — Якщо ти там, відповідай!

Відповіді не було, лише ще один тріск. Кесс схопила уламок балки як палицю і просунулася далі в лабіринт руїн, дивлячись у кожен темний кут. Попіл сипався з усіх боків, як чорний дощ, але її рішучість не згасала.

— Я знайду тебе… — повторювала вона, ковтаючи дим. — Навіть якщо треба буде пройти через саме пекло.

Кожен крок — випробування: гарячі уламки, дим, обвуглені балки, моторошні тіні. Але Кесс ішла вперед, впевнена в одній істині: вона не відступить, поки не знайде Ітана.

— Тільки тримайся, Ітан… — шепотіла вона сама, відчуваючи, як серце рветься з грудей. — Ти ще тут, і я тебе витягну. Навіть якщо весь світ навколо згорить дотла…

Попіл сипався, тіні оживали, але Кесс і далі йшла вперед. Вона знала: виживання — це не лише фізична боротьба, а й боротьба з власним страхом і безпорадністю. І вона вже готова до будь-якого випробування, що чекало попереду.