Глава 24 — Телефон Кесс

День 8 
Час: 07:32

Дим усе ще піднімався з Сайлент Холл, перетворюючи ніч на сірий, туманний завіс, але на вулиці вже почався світанок. Сонце, злегка розгублене після нічного хаосу, повільно виглядало над горизонтом, облизуючи золотими променями дерева і вузьку вулицю Дед Тайд. Вулиця здавалася майже казковою, неймовірно мирною після того, що відбувалося всередині музею.

Кесс і Ітан стояли на тротуарі, дихаючи свіжим ранковим повітрям, обпалені попелом, з волоссям, вкритим сірими кіптявними пасмами. Холодна дрож від нічного адреналіну та страху пробігала по тілу.

— Ти бачиш це? — пробурмотіла Кесс, вказуючи на сонце, яке лагідно торкалося верхівок дерев. — Це… неймовірно.

— Ммм… — Ітан повільно ковтнув повітря, ще відчуваючи запах диму на шкірі. — Після того, що ми пережили… я навіть не очікував, що тут щось може виглядати красивим.

— Ха-ха, — посміхнулася Кесс, дозволяючи собі легку іронію. — Музей палає, ми ледве живі, а ти милуєшся світанком?

— Так, — відповів Ітан, підводячи погляд до неба. — Після того, що сталося в Сайлент Холл, будь-який світанок здається святом.

Дим густим покривалом стелився над музеєм воскових фігур на Maple Street, будинок 142, недалеко від Брукліна. Гарячі хвилі від полум’я били в обличчя, обпалюючи шкіру, а повітря ставало важким і майже невиносимим. Ітан і Кесс стояли серед попелу та уламків, важко дихаючи, серця калатали шалено, а думки плуталися між страхом, адреналіном і полегшенням.

Кесс відчула, що настав вирішальний момент — треба дзвонити в 911, поки вони ще встигнуть врятуватися. Вона витягла телефон із кишені, руки тряслися, але рішучість горіла яскравіше за полум’я навколо.

— Ітан… — прошепотіла вона, стискаючи його руку. — Я дзвоню. Ми не можемо залишитися тут, треба…

— Я з тобою, — відповів Ітан, притискаючи її на мить до себе. Його голос був низьким, але твердим. — Разом. Завжди разом.

Кесс натиснула на екран телефону. Ледь чутний сигнал перетворився на дзвінок. Серце билося так швидко, що відчувалося навіть у скронях.

— 911, яка у вас надзвичайна ситуація? — пролунав спокійний, але рішучий голос диспетчера.

— Так, — гукнула Кесс, намагаючись говорити чітко, хоча дим і страх давили на горло. — Ми… ми в музеї Сайлент Холл, на 142 Maple Street, Дед Тайд. Він горить! Полум’я розповсюджується по всіх залах! Там… там ще люди, можливо… ні, ні, ми одні!

— Зберігайте спокій. Чи є у вас безпечний вихід? — запитав диспетчер. Його голос був спокійний, але настільки чіткий, що Кесс відчула, як трохи тремтіння спадає.

— Ми… майже на останньому порозі, — Кесс показала на уламки навколо, які ще диміли. — Вогонь майже всюди, стеля падає… може ось-ось обвалитися. Будь ласка, надішліть пожежників якнайшвидше!

— Розумію. Я направлю екіпаж. Чи бачите вихід на задній двір?

— Так… там маленька решітка, — Кесс кинула погляд на Ітана, обпалений, але цілий. — Але полум’я майже його закрило. Нам доведеться стрибнути через уламки, щоб дістатися дверей!

— Не робіть різких рухів. Дійте обережно, але рішуче. Чи є у вас можливість використати воду або вогнегасник?

— Ні… все знищено… — Кесс озирнулася на палаючі зали. — Ми… ми повинні втекти власними силами.

— Зберігайте спокій. Тримайтеся разом і повідомляйте одне одному, куди рухаєтеся. Я залишаюсь на лінії до прибуття допомоги.

— Добре… добре, — Кесс глибоко вдихнула дим і подивилася на Ітана. — Ти готовий?

— Як ніколи, — промовив він, стискаючи її руку ще сильніше. — І пам’ятай… після всього цього, якщо виживемо, я більше ніколи не відпущу тебе.

Кесс посміхнулася крізь попіл і жар:

— Обережно, герой, я можу тобі це на все життя пригадувати.

Вони обмінялися коротким поглядом, повним страху, ніжності і обіцянки вижити разом. Хвиля полегшення накрила Кесс — вони ще не втратили один одного, і це головне.

— Гаразд, ми рухаємося, — сказала вона, піднімаючи телефон до вуха, щоб диспетчер залишався на лінії. — Тримайся поруч, Ітан. І не дивись вниз.

— Не дивлюсь, — відповів він, іронічно посміхаючись крізь попел і жар. — Хоча під ногами це виглядає як справжнє пекло.

— І воно ним і є! — засміялася Кесс. — Але зараз ми виберемося. І я навіть не хвилююся. Бо ти зі мною.

— Завжди. І якщо нам доведеться стрибати через палаючі уламки, я перший стрибну, щоб ти була в безпеці.

Їхні руки стискалися, серця билися шалено, а попіл падав на плечі, немов маленькі чорні сніжинки. Диспетчер залишався на лінії, а Кесс відчувала дивне змішання страху, адреналіну і теплоти, що виходила від Ітана поруч.

Дим і жар уже тиснули на легені, кожен вдих обпікаючи горло, а крики дерев’яних конструкцій, що тріскотіли від полум’я, розривали тишу. Кесс і Ітан рухалися обережно, обходячи завали, намагаючись не втратити рівновагу на попелястій підлозі. Попіл сипався згорілими шматками стелі, як чорний сніг, а кожен спалах полум’я віддзеркалювався на блискучих воскових фігурах, які тепер здавалися живими тінями.