Глава 22 — Знищення фігур

День 8
Час: 4:29

Дим уже повільно просочувався крізь зали, змішуючись із запахом воску, старого пилу та легкого аромату обгорілого дерева. Кесс і Ітан стояли посеред кабінету охоронця, де лише годину тому ще панував хаос і непевність, а тепер розпочинався їхній маленький апокаліпсис.

— Добре… — промовив Ітан, стискаючи біт у руці, і його голос тремтів від напруження. — Тепер ми з цими… штуками розберемося остаточно.

Він відчинив шафу, і світло ліхтарика висвітлило дві дерев’яні біти. Обережно дістав одну і простягнув Кесс:

— Тримай. Можливо, стане в пригоді.

Кесс схопила її, стиснула в руці й кинула Ітану короткий, трохи іронічний погляд.

— Чуєш ці крики з туалету? — запитала вона, трохи ховаючи тремтіння в голосі. — Здається, Френк…

Ітан здригнувся, і його очі стали суворими.

— Ймовірніше, що ні. — Він глибоко зітхнув. — Скучаю я за ним…

Його погляд звернувся до миски на полиці, де сидів Міша Скрегіт, очі якого блищали в темряві. Ітан нахилився, насипав сухарі, що знайшов на полицях у шафі, прямо в миску. На сухарях була маленька записка: «Для Скрегота».

— Ось тобі, друже, — сказав Ітан тихо. — Хочеться, щоб Френк це бачив…

Скрегіт цвірінькнув, ніби розуміючи, і підхопив перший сухар, тріпотячи крихтами по підлозі.

Ітан підвівся, підійшов до столу, де стояли два склянки, й налив у них віскі. Один з них кинув Кесс:

— За… — почав він, але вона перебила його жартівливо:

— За виживання? За твоє почуття гумору?

— За все одночасно. — Ітан підняв склянку, вона підняла свою. — І вперед…

Вони випили, заїли піцею, і цей короткий момент сміху і спокою дав їм енергію для того, щоб почати методично знищувати воскові фігури.

— Добре… вперед, — промовив Ітан, і вони рушили по залах.

Перше, що впало під ударами біти — фігури, які рухалися. Вони оживали, здіймали руки, намагаючись атакувати, але удари були швидкими, рішучими. Віск тріскотів, уламки летіли по підлозі, і з кожним рухом вони бачили криваві сліди — деякі фігури виявилися живими людьми, але до цього моменту вони вже були паралізовані або поранені.

— Ітан! Тут одна стоїть… і не рухається! — крикнула Кесс, голос зривався від страху й адреналіну.

— Не зупиняйся! — відповів він, відкидаючи голову назад, щоб глянути на наступну ціль. — Краще вдарити, ніж потім отримати сюрприз.

Вони розділялися, обмінювалися ударами, іноді б’ючи в повітря, наче самі боялися, що фігура оживе і наздожене їх. Кожен удар був не просто фізичним — це був акт відчаю, спроба вибити з воскових тіл будь-який дух, що міг би переслідувати їх, будь-яку іскру життя, яка могла залишитися.

— Слухай… — глухо сказала Кесс, коли вони розправлялися з черговою групою, — ти відчуваєш це? У кожному з цих шматків воску залишився страх. Він якось передається через дотик, наче вони не просто фігури, а справжні пастки для душ.

Ітан стиснув зуби, ударяючи ще раз, і віск тріскотів, крихти летіли, змішуючись із пилом:

— Так, я відчуваю. Саме тому ми повинні це робити. Інакше вони нас затягнуть у свої ідеальні обличчя, у цей моторошний спокій, де немає жодного виходу.

Вони рухалися по залах, сміючись і б’ючи, але сміх перетворювався на нервовий, стиснуті кулаки тремтіли від адреналіну. Деякі фігури падали під ударами, але інші, здавалося, стояли ще й чекали, поки вони підійдуть ближче, щоб завдати удару першими.

— Ти чуєш? — глухо сказав Ітан, коли вони перетинали залу, повну обгорілих воскових фігур. — Френк би сказав, що тут не вистачає музики.

Кесс знизала плечима, але усмішка промайнула, навіть серед хаосу:

— Музики? У нас тут апокаліпсис із восковими монстрами, а ти хочеш, щоб грала фонова мелодія?

— Саме так, — кивнув Ітан. — «Seven Nation Army» гурту The White Stripes. — Вона ритмічна, агресивна, майже бойова, ідеально підкреслює хаос, який ми тут створили. — Він підморгнув.

Кесс сміялася, але в її очах блищав страх:

— Добре… але тільки якщо ти співаєш її під час бійки.

І вони сміялися, але одночасно били, розправлялися з восковими фігурами, котрі рухалися й нападали, зриваючи руки, розбиваючи обличчя і тулуби. Крики змішувалися з запахом розплавленого воску, пилу та крові, створюючи моторошну симфонію хаосу.

Фігури, що стояли нерухомо, падали під ударами і ставали уламками на холодній підлозі, але Ітан і Кесс уважно дивилися, чи не ховається в кожному уламку щось живе. Іноді вони чули зойки і легке шурхотіння, що змушувало їх швидше й рішучіше бити, не даючи жодного шансу цим кошмарам ожити знову.

— Сховайся! — крикнула Кесс, коли одна фігура різко зрушилася з місця й метнулася на неї. Вона встигла відскочити вбік, бита пролунала глухо, розбиваючи скульптуру на уламки, а із середини вирвався легкий крик — наче остаточне підтвердження, що фігура була живою.

— Добре, що ти швидка! — прокричав Ітан, розмахуючи своєю битою і відганяючи ще одну, що різко кинулася з темряви, обличчям до них. — Тримайся!