Глава 21 — Підготовка до втечі

День 8
Час: 3:17

Кабінет охоронця, який ще нещодавно здавався хаотичним сховищем, тепер перетворився на штаб порятунку. Лампи тремтіли, кидаючи довгі тіні на стіни, а запах старого пилу змішувався із запахом воску, що ще не встиг остаточно застигнути. Ітан стояв посеред кімнати, стискаючи ніж, поглядаючи на Кесс і Френка, і відчував, як серце б’ється у високих темпах. Його руки тремтіли, а в очах читався рішучий страх.

— Добре… — промовив він, нервово зітхаючи. — Перш ніж ми щось зробимо… нам потрібно підготуватися. Воскові за нами підуть, якщо ми просто… втечемо. Нам треба… щось, що їх зупинить.

Кесс кивнула, стискаючи ліхтарик і ковтаючи важкий клубок повітря. Її погляд ковзав по темним фігурах у залах, і навіть звичні лінії статуй здавалися ледь живими, наче вони спостерігали за кожним рухом.

Френк, який раніше сміявся і глузував, цього разу мовчав, трохи відставши, очі блищали напівжартівливим страхом. Його зазвичай безтурботна посмішка була затьмарена напругою, яку він намагався приховати.

Ітан підняв руку, стримуючи їх:

— Я більше не хочу реконструювати воскові фігури. — Голос тремтів, але слова звучали рішуче. — Вони… вони на мене нападають. Я… мені страшно. І більше не буде нічних «сеансів мистецтва». Не хочу більше навіть торкатися воску.

Кесс відвела погляд, стискаючи кулаки так, що зчервоніли пальці.

— Я… я навіть писати статтю про це не буду. — Вона гірко посміхнулася, ковтаючи слину. — Хоч я й журналістка, і це мала б бути моя робота… але ні. Цього разу — ні слова.

Френк підійшов ближче, підпер долонями стіни й підморгнув:

— Чудово. Бо чесно кажучи, я й так на межі нервового зриву. Хоча… трохи переляканий, звісно. — Він хитро усміхнувся, але очі його блищали. — І якщо ви думаєте, що я зараз піду з вами на черговий нічний тур — ну… треба розвіятися. — Його погляд був хитро насичений тінню сумніву: чи повернеться він, невідомо.

Ітан стиснув зуби, бо всередині з’явився тривожний сумнів, хоча він і хотів вірити, що Френк впорається.

— Чорт, — пробурмотів Ітан, стискаючи ніж. — Поки він там… нам треба діяти.

Вони з Кесс підхопили ліхтарики й рушили по залах. Старі стільці, столи, лави — усе годилося. Дерев’яні поверхні скрипіли під їхніми руками, але з часом вони складали щось на кшталт імпровізованих факелів: купи дерев’яного мотлоху, які можна буде підпалити, коли буде найнебезпечніше.

— Тобі здається, що ми виглядаємо як якась пара божевільних підпільників? — пошепки спитала Кесс, відсуваючись від стіни, де стояли воскові статуї.

— Слухай, — Ітан кинув на неї пильний погляд, — якщо нас спіймають… ми і справді станемо божевільними. Але краще зараз, ніж завтра — між зубами у статуй.

Вони почали розбивати стільці й столи, складаючи з них хаотичні купи у кожному залі. Скрип деревини, лякливе дзижчання ламп і шелест тканин створювали гнітючу, майже театральну атмосферу.

Кесс відходила від однієї з фігур, намагаючись її оглянути. Висока жінка у вінтажній сукні з 19 століття стояла у кутку, очі здавалися надто реалістичними. Її губи ледь здригалися, наче вона стримувала слово, а руки, витягнуті вздовж тіла, здавалися готовими схопити живу.

— Гадаю, вони стежать за нами навіть без очей, — пошепки сказала Кесс. — Схоже, кожен рух у них викликає… реакцію.

— Не думаю, що вони помітять нас, якщо ми будемо акуратно, — відповів Ітан, збираючи залишки дерев’яних лав. — Акуратно і швидко.

Вони пройшли в центральний зал — величезна кімната із високими стелями і десятками фігур, розставлених у колах. Деякі були у військовій формі, інші — у вечірніх сукнях, ще кілька — у костюмах художників. Світло ліхтариків грало на обличчях, і Кесс майже відчула, як холодний подих страху проходить крізь неї.

— Ось, бачиш? — прошепотіла вона. — Ніби вони чекають на нашу помилку.

Ітан кинув швидкий погляд і посміхнувся крізь зуби:

— Ну, будемо давати їм привід для розваги. Тільки після цього їхня вечірка закінчиться.

Кесс присіла, щоб скласти кілька стільців у ще одну купу-факел, і помітила, як одна фігура трохи змістила плечі. Вона глухо вдихнула:

— Щось не так…

Раптом фігура зірвалася з місця. Її руки миттєво схопили Кесс за горло і підняли вгору. Вона брикалася, намагаючись вирватися, серце билося шалено, голос вихоплювався з грудей беззвучними криками.

— Кесс! — закричав Ітан, підбігаючи. Він схопив дерев’яну ніжку стільця і ударив по голові фігури з усієї сили. Голова відлетіла далеко, як тендітна скульптура, але руки все одно тримали Кесс.

Ітан не розгубився. Він почав бити по спині й животі фігури, удари летіли один за одним. Віск тріскотів і сипався шматками, як старе гниле дерево. Кесс, нарешті звільнившись, упала на підлогу, дихаючи важко.

Але Ітан продовжував. У повітрі пахло пилом, воском і чимось ще більш тривожним — страхом і люттю.

— Ітан! — крикнула Кесс, схопивши його за руку. — Досить! Вона вже… немає чого бити!

Він підняв голову, обличчя вкрито потом, важко дихав.