Глава 19 — Переслідування

День 7
Час: 18:45.

Коридори будинку перетворилися на справжній лабіринт кошмару. Стеля тріщала від старих балок, а вогонь підвалу просочувався крізь щілини, кидаючи на стіни моторошні, рвані тіні. Кожен звук луною відбивався від стін, і Ітан відчував, як холодний піт виступає на шкірі. Під ногами хрумтів обвуглений віск, скрипіли дошки, які могли проломитися будь-якої миті. З усіх боків лунали кроки, шурхіт і моторошне сопіння — наче сама будівля ожила й стала пасткою.

Ітан тримав Кесс на руках, її тіло ще повністю покрите воском. Вона могла ворушити лише руками і головою, решта — зафіксовано як вразливий трофей. Її голова нахилена до його плеча, і навіть легкий подих, що торкався шкіри, змішувався зі страхом і теплом.

— Ітан… — прошепотіла Кесс, голос тремтів. — Вони… вони за нами…

— Я знаю, — відповів Ітан, стискаючи її плечі, притискаючи до себе. — Але я не дам їм нас наздогнати. Тримайся!

— Я триматимусь… — її руки обвивали його шию. — Але якщо я загину… ти…

— Тоді ми обидва помремо дурниками разом! — різко промовив Ітан, але в його голосі прозирало божевілля, яке допомагало їм триматися. — І якщо вже вмирати, то красиво, зі сміхом!

З тіней коридору вистрибували фігури — частково завершені, частково ще сирі воскові монстри. Їхні обличчя виглядали людськими лише наполовину, очі блищали холодним вогнем, губи тремтіли, а руки тягнулися до Ітана.

— Ух ти… — промовив він, прислухаючись до кроків. — Прямо як у кіно… тільки без каскадерів…

Ітан прискорив крок, намагаючись знайти вузький прохід. Кесс на його руках ледве не ковзала через віск, її тіло було важке, але кожен рух — маленька боротьба за життя.

— Обережно… — прошепотіла Кесс. — Я відчуваю їх… вони… близько…

— Я знаю… — Ітан повернув голову назад, відчуваючи, як темрява ніби дихає на шию. — Але я бачу прохід!

Він різко повернув у вузький коридор, трохи присів, підстрибуючи на дошках, що могли проламатися будь-якої миті. Тінь фігур слідувала за ними, і моторошний скрип, тріск та стогін воску ставали як музика смерті.

— Ітан… — Кесс тихо схлипнула, притискаючись обличчям до його плеча. — Я… не хочу померти…

— Не будеш, — промовив Ітан, зупинившись на секунду, щоб поглянути їй в очі. — Я не дозволю… Ти мене чуєш? Не дозволю!

Вона обвила його шию руками, пальці стискаючи шкіру. Раптом він прислухався: скрип зі сходів — щось велике спускалося ближче, віддзеркалюючись від тіней, мов лава моторошного натовпу.

— Боже… — прошепотіла Кесс. — Вони… вони не здаються…

— Знаю… — Ітан кивнув, перевівши Кесс у вузьку дірку в стіні, що вела до старого службового коридору. — Ми швидко… тихо… і… весело, якщо можливо…

— Весело? — її голос дрібно посміхався крізь страх. — Ти жартуєш?

— Точно! — Ітан ухмильнувся, не відводячи очей від переслідувачів. — У нас є шанс вижити — і жартувати на шляху до смерті!

Вони пробралися коридором, стукаючи об дерев’яні балки. Фігури на хвилину зупинялися, ніби вагалися, а потім поновлювали рух. Ітан, намагаючись відволікти їх, кинув шматок обгорілої дошки в бік, і фігури на мить відвернулися, дозволяючи просунутися далі.

— Ось це так! — прошепотіла Кесс. — Ти справжній… герой?

— Герой? — Ітан тьмяно посміхнувся, притискаючи її ще ближче. — Я просто божевільний дурник, який тримає тебе на руках!

Раптом одна з фігур схопилася за край дошки — відскікнула і розбилася. Тріск воску розлетівся у повітрі, пахощі гару й воску проникали у легені. Кесс затамувала подих, її серце билося шалено.

— О боже… вони близько… — промовила вона, ховаючи обличчя у його плечі.

— Тримайся, — прошепотів Ітан, ковзаючи повз уламки, притискаючи Кесс так, щоб її тіло не торкалося жодного гострого краю. — Кожен крок — шанс на життя… і на криваві подряпини, якщо пощастить.

Вони наближалися до кабінету охоронця Френка — старий, темний і повний моторошних звуків. Ітан підсунувся до дверей, прицілюючись поглядом: тінь в коридорі рухалася, але вузький прохід дозволяв пройти непомітно.

— Ми майже… майже там… — шепотів він. — Після цього кабінету — твій шанс на свободу…

Кесс тихо засміялася, притискаючись до нього, її пальці обвивали шию:
— Ти… дурник… але я люблю, коли ти такий божевільний…

— А я люблю, коли ти така хоробра… навіть у воску! — він прошепотів, і вони разом ледве стримали посмішку серед хаосу, крові та стогону навколо.

І в останньому ривку вони просунулися до дверей кабінету. Кожен крок — тремтіння, кожен звук — потенційна смерть. Ітан відчував, що поки вони разом, шанс вижити все ще є. Коли його рука стиснула ручку дверей, перед ними відкривалася мить надії — мить, яка перетворить їх втечу на щось більше, ніж просто виживання…

Тінь фігур на коридорі тремтіла, віддзеркалюючи мерехтливе світло свічки, і Ітан почав відчувати дивне змішання адреналіну, страху і притаманної їм обом ніжності. Кесс притислася до нього, шепочучи тихо:

— Разом… ми виживемо…